— Юліку, ви вже об’їхали майже 13 країн з благодійними концертами. Що дає вам сили знову і знову виходити на сцену, особливо в такий непростий час?
Мабуть, це внутрішній обов’язок. Я бачу людей, які далеко від рідного дому, які сумують за своєю Батьківщиною. Але вони тримаються. І коли приходять на концерти — я бачу, як змінюється їхній стан. Усмішки, сльози, обійми. Музика не зупиняє війну, але вона повертає душу додому. А ще це спосіб допомогти. Ми постійно збираємо кошти для ЗСУ і не тільки. І коли бачиш, як люди віддають останнє, не можеш зупинитися.
— Але за цим стоїть і ціна. Ви часто говорите про розлуку з сином.
Так, і це найболючіше. Син росте без мене. Я пропустив багато, перші шкільні виступи, причастя. Бачу, як він дорослішає, здебільшого через відео. Це важко. Але я знаю, що роблю це не для себе. Роблю це для нього. Щоб одного дня він міг жити у спокійній країні. І щоб він знав: його батько не був осторонь.
— Коли ви залишили гурт DZIDZIO, здавалося, життя стане трохи повільнішим. Як насправді воно змінилося після цього кроку?
Так, тоді я щиро думав: буде більше часу на родину, більше особистої свободи. Але все стало з точністю до навпаки. Сольна кар’єра — це самостійність, але й повна відповідальність. Ти сам шукаєш команду, сам ухвалюєш рішення, сам розгрібаєш наслідки. А потім прийшла війна, і всі творчі плани перетворилися на волонтерські ініціативи. З того моменту я, здається, не зупинявся ні на день.
— Ви багато виступали перед військовими, зокрема на передовій. Що для вас означають ці концерти?
Це, мабуть, найвідповідальніші виступи в моєму житті. Військові приїжджають на годину чи дві з нуля, без сну, під обстрілами — і приходять на концерт. У них немає часу на довгі розмови, але вони слухають, співають, дякують. І часто кажуть: “Юлік, не співайте сумного. Нам треба триматись. Давайте щось веселеньке”. І я бачу, як музика їх піднімає. Це безцінно.
— Чи були якісь моменти, які вас особливо зворушили під час цих виступів?
Було багато. Один із найнеочікуваніших — це коли після концерту підійшли люди і тихо сказали, що вони з Росії. Вони не афішували це, просто слухали мовчки. А потім підійшли, подякували, сказали, що засуджують війну. І зробили один з найбільших донатів за весь вечір. Це був справжній шок. Але, мабуть, навіть у темряві є ті, хто бачить світло.
— Які пісні найчастіше просять виконати на концертах — як в Україні, так і за кордоном?
Веселі, енергетичні. Люди втомились від болю, від новин, від страху. Вони приходять на концерти, щоб забутись хоча б на годину. І навіть військові кажуть: “Негативу і так достатньо зараз. Перемогу треба наближати позитивною енергетикою”. Хоч я маю багато ліричних, глибоких пісень, але зараз головна місія — підняти моральний дух.
— Чи пишете ви нову музику зараз? Чи вдається творити у такому ритмі?
Так, пишу. І це як дихання — без нього неможливо. Вони дуже особисті. Мої пісні, звісно, про кохання, адже вони дають ту віру та стимул. Скоро обов’язково поділюсь ними з аудиторією.
— А де ви берете сили, коли здається, що їх вже немає?
Мені дуже допомагають прості речі: дзвінок від сина та дружини, лист від слухача, який пише, що моя пісня допомогла йому пройти важкий день. Іноді просто обійми після концерту. Це все — як паливо для серця. А ще віра — у Бога, в людей, у ЗСУ.
— Вашому сину 9 років. Як ви пояснюєте йому те, чим займаєтесь?
Кажу просто: “Я співаю, щоб допомогти іншим дітям та їхнім родинами”. Щоб їхні батьки якомога швидше повернулись живими та неушкодженими. Він у мене зрілий та дорослий. Я вірю, що одного дня він повністю усвідомить, чому мене так довго не було поруч. І, сподіваюсь, буде пишатися.
— Що для вас означає бути артистом у воєнний час?
Це не сцена і не слава. Це — відповідальність. Артист сьогодні — не просто той, хто співає, а той, хто тримає країну в емоційній формі. Я вже не мрію про гастролі заради аплодисментів. Я мрію про день, коли зможу заспівати на вулиці мирного Києва і знати, що ми перемогли.
