Свій день народження ведуча «Голосу країни» на «1+1 Україна» та проєкту «Знайти своїх», багатодітна мама і волонтерка Катерина Осадча зустрічає з усвідомленням нових сенсів. Про уроки, яких навчила війна, сприйняття віку й власної зовнішності, стосунки з близькими людьми вона розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для Viva!
– За останні півтора року ви вже навчилися, а може, навпаки, розучилися боятись?
Скоріш за ці півтора року ми розучилися боятись не тільки фізичної небезпеки, а й взагалі боятись робити якісь сміливі кроки. Розучилися боятись відмов, нових проєктів, всього того, над чим раніше думали, кроки, які зважували. З приходом повномасштабної війни ми зрозуміли, що життя дуже коротке і завтра може не настати. Ми маємо не боятися робити те, що хотіли, але не наважувалися. Не боятися своїх мрій і планів.
Щодня думаю про те, що завтра може не настати. Думаю, що найголовніше я зробила сьогодні, і що з цього змінить чи покращить чиєсь життя: когось розважить, когось розрадить, комусь допоможе чи заспокоїть. Це стосується роботи на телебаченні, моєї діяльності в «Пошуку зниклих», проєктів по усиновленню та сімейним формам виховання. Щодня ми маємо просто бути, жити і робити.
– Які речі або події змушують вас замислитись про життя та його крихкість?
Насправді вся повномасштабна війна нас змусила замислитися, наскільки крихке життя. Зовсім нещодавно я прочитала книгу, яка називається "Доця", де мова йде про початок війни на Донбасі. На початку авторка пише про себе, вона розповідає про те, що люди з Донбасу по всій Україні пізнавали один одного по очах. Отак і зараз українці по всьому світу пізнають один одного по очах. Це коли розпач, сила, впевненість та мужність в одному великому коктейлі. У цій книзі багато про крихкість життя. І насправді я думаю, що всім нам треба було задуматися про крихкість життя ще у 2014 році, можливо, тоді повномасштабної війни не було б. А можливо, і була, а можливо, ми всі до неї були б більше готові.
Тому крихкість життя – це все, з чим ми живемо сьогодні. І, звичайно, щоденні обстріли, до яких ніколи не можна звикнути. Я не можу звикнути, коли о 5 ранку ти сидиш з телефоном, читаєш телеграм-канали, над твоїм будинком наче зараз тихо, але за 10 кілометрів від тебе гинуть люди, або гинуть люди в сусідньому селі, і ти бачиш пожежу. Це і є крихкість життя.
– Як ви відзначаєте важливі події, зокрема день народження?
Я обов'язково збираю рідних і найближчих друзів. Це вже традиція. З початком великої війни на свята немає навіть і настрою, але це такий привід зібратися всім разом, тому що, знову ж таки, завтра може не настати. Якщо є можливість, запрошую всіх додому: моїх родичів, бабусю (я щоразу думаю, що мені 40 років, а у мене є бабуся, яка вже тричі прабабуся), мого брата, батьків, кумів. Ми всі маємо цінувати ці моменти, тому зараз я сприймаю день народження як можливість зібрати усіх разом і просто побачитись.
– Подарунки для вас важливі?
Мені скоріше важлива увага. Важливо у цей день бути з найближчими. Не про подарунки, а просто про таку теплу сімейну атмосферу.
– Нові відчуття, пов'язані з віком, заважають чи допомагають у житті?
Насправді я абсолютно не відчуваю, що мені 40 років. Навколо мене є суттєво старші люди, які є молодими. Зараз вік не має значення. Вік – це цифра, а все решта – це те, як ти відчуваєш, живеш, думаєш, наскільки ти йдеш в ногу з часом.
Колись одна знайома сказала мені про те, що як тільки ти починаєш відкидати прогрес і все те, що відбувається навколо, не сприймати його, – це і називається старість. Вважаю, що я від цього далека. Хоча нещодавно ми говорили про те, що, можливо, я вже прожила половину свого життя, а можливо, і ні. Тому все це тільки в голові. Вік – у голові.
Нові відчуття точно не заважають. Є життєвий досвід, відчуття того, що ти можеш і хочеш робити. У тебе є купа планів, енергії, маленькі діти, яким треба ця енергія.
– Для вас як для жінки наскільки має значення молодість, задоволення власною вродою?
Мені важливо бути задоволеною власною зовнішністю. Від цього багато залежить. Є певні заведені ідеали, але комусь більше подобаються пишні форми, комусь – худіші, а комусь – дуже худі, високі або маленькі.
Ми живемо в світі, де не можна старіти, не можна товстішати. Незважаючи на те, що всі навколо говорять про толерантність до зовнішності, суспільство все одно не толерантне. Якщо подивитись на коментарі, особливо в соціальних мережах, то там суспільство зовсім нетерпляче.
Я дуже багато роблю для того, аби бути задоволеною собою. Та є природні дані, і мене в дитинстві цьому навчив модельний бізнес, що люди всі різні і якщо в тебе 41-й розмір ноги, він не стане 36-м. Якщо в тебе є певна статура, яка тобі дана батьками, вона іншою не стане. Якщо ти 160 см, то не будеш 190. Тому ось цю свою природу треба любити, а її я люблю і вважаю, що всі жінки мають перш за все любити себе і відкидати усі суспільні думки, відкидати те, що комусь не подобається. Всім подобатися не можна. Треба подобатися собі.
– Ви завжди були впевнені в тому, що обрали життя правильно, що десь за рогом не чекає інше?
Так. Я не можу сказати, що стояла на роздоріжжях. Я живу цілями, планами. І там, за рогом, мене чекає мій план, який має втілитися у життя, а не краще, невідомо яке життя. Це точно не про мене.
– Яка ви очима близьких? За роки на телебаченні навколо вас сформувався доволі суворий образ ведучої зі сталевим характером. Вам легко бути жорсткою?
Чи легко мені бути жорсткою? В роботі, на телебаченні, в інтерв'ю – так. У мене є мета, є те, чого я хочу, є жанр та робота, яку я роблю. Це не значить, що вдома я така ж безапеляційна, як у своїх інтерв'ю. Але, звичайно, професія накладає певний відбиток і на мій характер. Все ж таки «Світське життя» я вела 17 років. Тому так, в роботі мені легко бути жорсткою. Вдома – ні. Хоча Юра часто каже, що в мене складний характер.
Яка я очима близьких, краще спитати у них. З дітьми в нашій родині я поганий поліцейський, Юра – добрий.
– Чи схильні ви змінюватися заради близьких? Чи це вони підлаштовуються під вас?
Я можу змінюватися. Але зрозуміло, що родина та шлюб – це компроміси. У будь-якому разі дві людини підлаштовуються одне під одного. Не може лише хтось один підлаштовуватися під іншого.
– Як ваша сім'я переживає війну?
Як і всі родини в Україні, які живуть не на лінії фронту, на щастя. Переживаємо, нервуємо, іноді не висипаємось. Але все це частина життя кожного, тому працюємо, допомагаємо. Для мене з війною почалася велика сторінка моєї роботи, яка називається «Пошук зниклих», тому це все щоденна робота: спілкування з родичами зниклих безвісті та цивільних полонених, адвокація проблем зниклих і полонених. Наша родина, як і мільйони українців, живе і допомагає.
– Яких уроків вас навчила війна?
Треба жити сьогодні, робити сьогодні, не відкладати на завтра. Бачитися з батьками, коли є час. Треба обіймати рідних, говорити слова, щоб завтра не шкодувати, що щось було не сказано або відкладено.
– Часто самі плачете?
Часто. Я раніше так багато не плакала. Колись я подумала, що в мене очі наповнюються сльозами по кілька разів на день. Так ніколи не було – щоб будь-яка історія по радіо, сказані слова в новинах, кіно, книжках могли спровокувати сльози. І я іноді сама на себе через це злюсь, ніби не можна бути такою тонкосльозою. Але ми всі трохи розхитані.
– Яка внутрішня сила спонукала до такого масштабного проєкту «Знайти своїх»?
Це було 3 березня, я гуляла з Данилом, якому було пів року, він спав у візку. Ми всі були в абсолютному шоці. На той момент ми вже перебували на заході України, тому що біля нашого будинку знаходилась військова база. Я гуляла, гортала стрічку Інстаграм і бачила кількість запитів про зниклих. Зрозуміла, що це треба консолідувати в один медіаресурс. Зараз, через півтора року розумію, що то така моя особливість: я не знала, що під час великих потрясінь у мене відбувається неусвідомлена консолідація внутрішніх сил. Збираюсь усіма силами і просто роблю. Потім приходить усвідомлення, апатія і сльози, але набагато пізніше. Одразу це відкидання всіх емоцій і розуміння, що щось треба робити тут і зараз.
Я це усвідомила, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Прокинулась, побачила новину, ми зібрали термінову нараду з нашими пошуковцями, відразу почали робити все, щоб допомагати людям, щоб люди не губилися та знали, що робити. І саме тоді зрозуміла, що потрясіння не заганяють мене в ступор. Лише з часом я можу сісти, проаналізувати і подумати, який це жах.
Так народився проєкт «Пошук зниклих», який потім спільно із «1+1 Україна» масштабувався, почав виходити у «Сніданку з 1+1» та марафоні новин, отримав свій сайт та соцмережі, щоб всі могли долучитись до пошуку, адже кожне повідомлення – важливий крок на шляху зниклого українця додому.
– Останній рік для багатьох став періодом турбулентності в особистих стосунках. Як ви проходите цей етап з Юрієм?
По-різному. Ми не ідеальні, я не завжди бачу світло в кінці тунелю. Ми всі іноді впадаємо в апатію, і це, звичайно, відображається в стосунках. Але наша сила в тому, що ми розмовляємо. Сідаємо і розмовляємо: в чому проблема, що не подобається. Ми не замовчуємо проблеми.
– Чи хочеться нині романтики?
Іноді так, але ця романтика вже інша, і ми інші.
– Перше коло друзів змінилося?
Ні, коло друзів не змінилося. Можливо, воно стало трохи меншим, але не змінилося.
– В українців сьогодні є претензії до ряду артистів, ваших колег, які до початку повномасштабної війни були або досі є за кордоном. Як ви ставитесь до таких персон?
Нічого не можу про це сказати. Раніше я вже розповідала про реакцію на стрес, на війну, на велике потрясіння та велику трагедію. У кожної людини є свої страхи, внутрішні проблеми, своє бачення світу та внутрішніх процесів. Я багато читала і продовжую читати про психологію поведінки людей. Стригти всіх під одну гребінку неможливо. Так, ми можемо казати, що хтось робить багато, а хтось сидить і чекає на закінчення війни, але це стосується абсолютно всіх, не тільки зірок. Хтось дійсно сидить за кордоном і чекає на закінчення війни, а хтось безкінечно возить гуманітарну допомогу, купує машини і так далі. Окремі випадки – коли жінки поїхали за кордон із дітьми, але тут ми говоримо саме про чоловіків.
У кожного є свої мотиви, кожен бачить себе, своє життя і навіть Україну по-різному, на жаль. Чи має право суспільство звинувачувати у цьому людей? Мені здається, кожен робить свої висновки.
– Попри те, що ваша діяльність на початку повномасштабного вторгнення була вражаючою і ви продовжуєте робити важливі справи, негативна оцінка все одно не оминула вашу родину. Як ви реагуєте на хейт в соціальних мережах та ЗМІ?
На жаль, у нашому суспільстві панують такі речі, як небажання розбиратися, небажання бачити і чути причини того, що відбувається. Коли обрушився хейт на Юру, у нього вийшло інтерв’ю, його подивилися, але дуже незначний відсоток людей від тих, хто два тижні його хейтив. На жаль, пояснення нікому не потрібні. Наприклад, після цієї історії ще 52 фільми отримали фінансування, але далі вже ніхто не став розбиратись. Ніхто не шукає правди, не шукає притягнення до відповідальності тих, хто дійсно винен, усі мислять ситуативно.
Інша справа, коли займаєшся волонтерською діяльністю, я це знаю ще з 2014 року, ти в жодному разі не маєш чекати подяки. Її і не має бути, це та закономірність, яка є даністю. Так, були моменти, коли продовжувати працювати в таких масштабах у гуманітарному секторі було важко, але я не маю права зупинятись. У коментарях я бачила, хтось написав щось на кшталт: «Навіщо вона шукає зниклих, кому це потрібно?». Попри все, я продовжуватиму їх шукати, щоб кожен повернувся додому.
– Як ви сприймаєте репутаційний скандал, що склався довкола Юрія? Які висновки ви зробили?
Висновок, що ми були дуже об’єднаним суспільством на початку повномасштабного вторгнення, а зараз, на жаль, ми це загубили. Тепер ми починаємо шукати ворогів всередині країни. Ми боремося із зовнішнім ворогом і одночасно гриземося всередині країни. Люди нетерпимі і можуть сильно ображати одне одного.
Після критики у свою адресу я прийшла лише до одного висновку: люди, які нікого не втрачали, не можуть забрати шанс на допомогу в тих, кому вона потрібна. Саме тому я буду продовжувати робити свою справу.
– Як справи у вашого сина Іллі? Як проходить його навчання?
Ілля навчається на IT в University of Maryland, вивчає штучний інтелект. Він уже працює на перемогу нашої країни у цій сфері, а після завершення університету планує повернутись і працювати в Україні за спеціальністю.
– Чи маєте ви з Іллею спільні захоплення або інтереси?
У нас є спільне захоплення історією. Ми слухаємо історичні подкасти, дивимося фільми про історію, тільки нещодавно подивились на Netflix документальний фільм про Другу світову війну та події цієї війни. Ми одночасно захопились історією, тому коли телефонуємо, можемо порадити якусь історичну книгу одне одному абощо.
– Які цінності і переконання ви намагаєтеся передати своїм молодшим синам Івану і Данилу?
Іван дуже схожий на мене, завжди досягає того, що хоче, він цілеспрямований, абсолютний лідер. Взагалі ми з Юрою вчимо дітей доброті. Зараз Івану шість років. Це вік, коли у дитини багато запитань, він запитує про те, як влаштований світ і про війну, тому ми вчимо моралі. Виховуючи дітей, я бачу, що вони насамперед просто беруть приклад з батьків. Якщо ми завжди вдома складаємо речі, то і діти не підуть спати, поки іграшки розкидані, бо знають, що в домі інакше.
Ми стараємося навчати тому, чому не навчить соціум – чуйності, доброті, щедрості, вмінню чути одне одного, спілкуватися. Ці цінності є базовими. Пізніше суспільство навчить їх і боротися, і відстоювати своє, і досягати… В наших дітях це також є, але, разом з тим, ми хочемо, аби вони були порядними.
– Що для вас найважливіше у вихованні дітей, особливо у сучасному світі зі зростаючим впливом технологій та інтернету?
Це баланс. Не варто відмежовувати дітей від технологій, інтернету, телевізора, бо вони мають все це бачити і вміти, як і їхні однолітки. Ми контролюємо контент та обмежуємо загальний екранний час, а також, звичайно, слідкуємо за тим, аби їм не траплявся російськомовний контент. Найважливіше – це саме баланс, що можна, а що ні. Із дітьми ми весь час розмовляємо і пояснюємо, чому не можна робити те чи інше, для чого існують правила. Як і всі батьки, розповідаємо про міру й про те, чому не буває все й одразу.
– Що зараз допомагає вам зберігати життєву енергію і бути дієвою?
Знову ж таки, це баланс. Я розподіляю час на родину і роботу, даю собі час на відпочинок, стараюсь виспатися, якщо це можливо, приводжу нерви до ладу, зазвичай за допомогою книжок, статей, адже психотерапевта я не маю. У сумі це все, що допомагає мені тримати баланс.
– Які книги, фільми або музика найбільше вас заряджають?
Я не так часто читаю художню літературу, частіше публіцистичну, все, що може дати нову інформацію, приклад для наслідування, натхнення. Мене надихає хід думок людей, які пишуть про себе, свої історії. Щодо фільмів, днями я подивилася «Люксембург, Люксембург», прокат якого, на жаль, пропустила. Це абсолютно геніальне кіно: смішне, дотепне і водночас сумне. В ньому я також знайшла натхнення. Це нове українське кіно, і круто, що зараз українських фільмів стає більше. До цього мене теж приголомшив і довів до сліз фільм «Щедрик». Я можу надихатися не тільки книгами чи фільмами, а й природою, гарним небом або пожовклим листям.
– Які плани і цілі ви ставите перед собою після 40-річчя?
Планів багато: це робота і на телебаченні, і в журналістиці, і в соціальній сфері. Ми продовжуємо пошук зниклих, разом із UNICEF робили серіал, 5 серій якого вже вийшли, про сімейні форми виховання та усиновлення. Планую і надалі займатися цією темою, вона глобальна, там є над чим працювати. Разом із фондом «Твоя опора» ми зараз купуємо будинки для багатодітних родин, а саме для дитячих будинків сімейного типу. Це родини, які втратили своє житло. До кінця року у нас має бути три новосілля. Також зараз в етер вийшов «Голос країни-13». Навесні глядачі зможуть побачити ще один проєкт. Є різні плани, їх багато, але головне – це перемога.
– Майбутнє готує для нас ще не одну складну ситуацію та завдання з зірочкою. У вас є відповідь на запитання «як триматися»?
На жаль, у мене немає єдиного рецепта. Якби він був, було б набагато легше. Сьогодні я тримаюсь, а завтра не знаю, чи триматимусь. Нам просто потрібно жити сьогодні, робити сьогодні, дивитися на своїх дітей і думати про те, що ми не можемо зневіритися і скласти руки. Ми маємо пам’ятати, що є наші хлопці, наші герої, завдяки яким ми є тут, і завдяки яким є Україна.
Треба завжди бути у контексті того, що відбувається навколо. Великою помилкою є применшення і своїх власних проблем, адже вони теж існують. Треба вірити у те, що все буде добре, якісь речі треба просто пережити, перетерпіти, час лікує. У кожного з нас є багато роботи, яку ми маємо робити, тому зневіритися – не варіант.
Фото: Соня Плакидюк
Стиліст: Юлія Вірц
Візажист і перукар: Наталія Малюкевич
Одяг на Катерині: топ J’amamme і L.A.B. by Ternovskaya, штани Pure Creative Project і Kachorovska, сукні BEVZA і MALVA FLODEA, сережки Gunia Project та BEVZA, костюм the COAT by Katya Silchenko, сорочка PURE CREATIVE PROJECT
Читайте також
