В ексклюзивному інтерв'ю Viva! Раміна Есхакзай розповіла, як випадкова порада колишнього нареченого привела її до розмови з військовим, а звідти — до заручин. Про кохання, яке довелося будувати на відстані, страх за близьку людину на війні, про те, чому вона більше не боїться довіряти, і про новий етап життя, який сама називає початком своєї прайм-ери.
— Ти зараз розповідаєш нам про свої заручини, і в тебе аж очі горять. Коли ти востаннє ділилася з кимось новиною з таким же захопленням?
Життя зараз так стрімко мчить, що здається, ніби від моменту пропозиції руки та серця минуло вже пів року чи навіть рік, хоча насправді — лише близько місяця. У цей складний час я навчилася радіти кожній миті.
З одного боку, я розумію, що це сталося, а з іншого — вже спокійніше, стриманіше ставлюся до ситуації і приймаю її. Можливо, дається взнаки вік. (Сміється.) Але я щаслива від того, що наші стосунки переходять на новий рівень.
— Ти багато років ставиш у кадрі різним людям гострі запитання. Як це — опинитися по той бік і самій стати героїнею інтерв’ю?
Я вважаю, що журналіст має право поставити будь-яке запитання, якщо цього вимагає формат чи ситуація, а гість, своєю чергою, може відповідати або відмовитися. Для мене це насамперед про особисті кордони. Тому я із задоволенням розповім все, що вас цікавить, якщо відповіді на запитання не ставитимуть під загрозу нашу безпеку.
— Що ти відчула в перші секунди після освідчення? Паніку, щастя, недовіру, все одразу?
Спочатку я трохи розгубилася, а потім мені стало дуже смішно, бо через набряк ми ніяк не могли надіти на палець каблучку — коханий освідчився мені у шаленій спеці.
Ми вечеряли на березі океану (були там у спільній відпустці), а потім він запропонував пройтися. Зненацька дістав обручку й запитав, чи буду я з ним усе життя. Звісно, я раділа, але чомусь навіть більше за хлопця — що він наважився.
— Ти відчувала, що до цього все йде?
Я відчувала, що він покличе мене заміж, тому що він уже якось говорив, що визначився і навіть запитував у мене розмір каблучки. До того ж він добре спілкується з моєю мамою, і я розуміла: коли він вирішить зробити пропозицію руки та серця — вона, напевно, йому допоможе. За декілька днів до цього в нас була річниця, і я навіть очікувала, що це може статися саме тоді. Словом, здогадки були, але що все станеться саме того вечора — не знала. До речі, обручку він вибрав для мене сам, на свій смак.
— Кому ти подзвонила чи написала одразу ж після освідчення?
Я надіслала “кружечок” мамі, сестрі, своїм подружкам, членам команди, а також… мамі нареченого.
— Розкажи, як ви познайомилися. Кажуть, все почалося не з симпатії, а з робочої історії, ледь не з інтерв’ю. Це правда?
Це дуже цікава історія. Мій колишній наречений якось розповів мені про одного воїна й порадив взяти в нього інтерв’ю. Сказав, що це дуже харизматична, героїчна людина. Я знала про нього до того моменту, але якось не думала про інтерв’ю. А потім вирішила: чом би й ні, цікавий герой — завжди чудова ідея.
Ми списалися й зустрілися в Києві. Він спеціально приїхав із Донецької області на один день, щоб обговорити запитання для майбутнього інтерв’ю. Після цього я поїхала у відрядження, а вже після мого повернення ми мали записатися. Але поки мене не було, він дав інтерв’ю іншим людям, яке набрало мільйон переглядів.
Я, звісно, обурилася: “Ну як же так? Ми домовлялися про ексклюзив, а ти пішов до інших”. Говорила, що так не робиться, але насправді це не проконтролювала пресслужба: друзі попросили — він погодився. Для мене це був, як кажуть, удар нижче пояса. Я витратила купу часу на підготовку: зустрічалася з ним у Києві, досліджувала інформацію, переглядала відео — і в якийсь момент здалося, що всі мої старання коту під хвіст. Звісно, згодом емоції вщухли, і я все-таки вирішила повернутися до цього інтерв’ю.
Тож, якщо коротко, мій колишній наречений сам звернув мою увагу на мого майбутнього чоловіка. (Сміється.)
— Що зачепило тебе в ньому найперше? Можливо, якась деталь, вчинок.
Одразу захопило те, як він виконує обов’язки військового, вразила його професійна підготовка. Мене взагалі надихають професіонали. А коли я бачу, що людина робить щось на межі людських можливостей, то, звісно, аплодую стоячи.
І, звісно, мене вразила його історія: звичайний хлопець із села, якому викладачі “пророкували” майбутнє у в’язниці, пішов у спорт, потім до армії та подолав шлях від піхотинця до Героя України. Це заслуговує на величезну повагу!
Крім цього, ми дуже схожі в базових цінностях. Одразу проговорили важливі для стосунків речі. Також згодом з’ясувалося, що нам обом потрібен особистий простір і ми не прагнемо проводити весь час разом, особливо коли робота вимагає вимушеної дистанції.
— Ти інтерв'юерка, яка звикла "зчитувати" людей за кілька хвилин розмови. Коли ти зрозуміла, що з ним “читати” інших чоловіків більше не хочеш?
Глобально ми ще не знаємо одне одного в побуті. Він на війні, я в Києві, тому бачимося переважно десь посередині або під час його відпустки. Думаю, спільний побут у майбутньому стане для нас окремим викликом. Він же професійний військовий: у нього все має лежати на своєму місці, речі завжди акуратно складені, а зібратися він може за п’ять хвилин. Я зовсім інша — мені потрібно щонайменше пів години. (Сміється.)
При цьому пауз у спілкуванні в нас практично немає. Якщо він знає, що буде без зв’язку, завжди попереджає. Якщо для багатьох пар відстань стала випробуванням, то для нас вона, навпаки, подарувала зближення.
Тривога — моя найкраща “подруга”, яку я намагаюся контролювати. Коли коханий виконував бойові завдання, зокрема в період Авдіївки, її було значно більше. Ризики й зараз нікуди не зникли, але я розумію, що можу контролювати те, що від мене залежить, а про те, на що не можу вплинути, намагаюся не думати постійно.
Шкода, що молоді люди зараз не можуть просто насолоджуватися життям. Так чи інакше я залишаюся господинею свого часу, а мій наречений постійно на війні, навіть зараз, коли він уже на командній посаді. Тому ми просто беремо від обставин максимум. Є можливість поїхати у відпустку — їдемо. Можемо зустрітися хоча б на один день чи вечір — зустрічаємося, і я без вагань проїду заради цього 300–400 кілометрів. Це дуже близька й важлива для мене людина, тому я робитиму максимум, щоб ми були разом. А поки що ми використовуємо для цього кожну можливість.
— Ти з міркувань безпеки не називаєш імені нареченого й не показуєш його обличчя. Як це — будувати публічний образ стосунків, коли головного героя ніхто не бачить?
Я б не називала це побудовою публічного образу стосунків. Це просто ще один факт із моєї біографії, який рано чи пізно за незалежних від мене обставин став би відомим. Тому це більше про вчасно розставити всі крапки над “і” без зайвої спекуляції.
— Чи було щось, що тебе злякало на початку стосунків?
Мені взагалі важко довіряти людям і відкривати своє серце. До того ж мене лякали стосунки на відстані. Напевно, я вірила й у стереотип, що з військовим ми просто не зможемо бути разом: у нас будуть різні інтереси, цінності та погляди на життя.
У голові сидів цей “кінематографічний” образ військового — неодмінно суворого, безкомпромісного та аскетичного як на службі, так і в повсякденному житті. Але військові дуже різні, й кожна історія кохання — особлива, й усі ці побоювання виявилися марними. Коли між нами виникла симпатія, я поставилася до цього без великих очікувань: спробуємо — вийде добре, не вийде — значить, ні. Але, як бачите, все склалося так, що ми вже майже три роки разом.
— Це вже не перші твої заручини. Що цього разу відчувається по-іншому?
Коли дорослішаєш, немає того дитячого тремтіння й відчуття, що це раз і назавжди. Немає і страху, що щось може не вийти. Ти просто сміливо робиш крок у майбутнє і розумієш, що зробиш усе можливе, аби ці стосунки стали історією кохання на все життя.
— Що б ти сказала собі тодішній, яка так і не дійшла після заручин до весілля?
“Усе складеться в житті якнайкраще для тебе. Навіть якщо зараз здається, що це не так”.
— Чи є речі, які ти зробила б цього разу зовсім по-іншому, враховуючи попередній досвід?
Немає. Я би зробила все так само.
— Ти б, напевно, й сама не пропустила таке запитання до гостя, тому зрозумієш нас правильно. Чому саме зараз ти віриш, що справа дійде до РАГСу?
Я навчилася жити в моменті, згадувати минуле з повагою, а про майбутнє думати із запалом у серці та очах. Усе складається так, як має бути. Головне — життя і здоров’я близьких.
— Ви вже визначили з коханим дату одруження?
Ми обрали декілька ймовірних дат, але про це згодом. (Сміється.)
— Яке весілля тобі ближче — гучне з купою гостей чи камерне, лише для своїх?
Я за стриману класику.
— Діти — про це вже говорите? Чи ще зарано запитувати?
Ще під час наших перших зустрічей, коли про стосунки навіть не йшлося, ми говорили про дітей і загалом про наше світосприйняття — ці питання принципові для мене. Наразі ми обоє не готові до дітей, але ймовірно, що з часом наша позиція може змінитися.
— Що змінилося у тобі самій за час цих стосунків?
По-перше, я почала відчувати себе більш жіночною. По-друге, чорний гумор став нашим сімейним рятівним кругом. А по-третє, я на власному досвіді зрозуміла, що чоловік поруч може любити сильну жінку й водночас дозволяти їй бути справжньою: веселою, легковажною, дратівливою, слабкою, серйозною — будь-якою.
— Якщо він прочитає це інтерв'ю, що б ти хотіла, аби він відчув?
Прочитав між рядків, що поруч із ним жінка, яка його кохає до нестями!
— І наостанок: яким словом або фразою ти описала б те, що з тобою відбувається зараз?
Початок моєї прайм-ери, пристебніть ремені безпеки! (Сміється.)
Фото: Аліна Квітка @kvitka.photo, Катерина Мамонова @k.m.film
PR: @nilimits.pa
