Для глядачів вона — Жізель, Мавка й Кармен. Для мільйонів телеглядачів — «генерал у спідниці» і «сталевий метелик». А якою є Катерина Кухар насправді? До Міжнародного дня балету ми поговорили з відомою балериною про ціну публічного образу, закулісну конкуренцію, межу між дисципліною й жорстокістю, вік у професії і кохання, яке витримує випробування сценою. Відверто, з тонкою іронією, без якої Катерину важко уявити.
Коли артистка стає впізнаваною публічною особистістю, її починають оцінювати не лише за професійними досягненнями, а й за зовнішністю, характером, приватним життям і навіть інтонаціями. Чи доводилося вам відчувати, що образ Катерини Кухар, який існує в суспільній уяві, починає жити окремо від вас справжньої?
Так, і особливо гостро я це відчула з початком проєкту «Танці з зірками». До того моменту мене переважно знали як балерину. Глядач приходив до театру, щоб побачити мою Жізель, Мавку чи Кармен. Але телебачення має зовсім іншу природу. Воно створює образи, іноді навіть швидше, ніж людина встигає усвідомити, ким її вже призначили бути.
Раптом у суспільній уяві з'явилася Катерина Кухар — сувора, холодна, безкомпромісна. «Генерал у спідниці», «сталевий метелик». Мене почали оцінювати не лише за тим, що я говорила, а й за тим, як дивилася, усміхалася чи навіть мовчала.
Іноді я читала про себе й думала: яка цікава жінка! Шкода, що ми з нею не знайомі. Але з часом зрозуміла одну просту річ: публічний образ — це своєрідний портрет, написаний чужими руками. І немає сенсу постійно підходити до кожного художника й просити виправити риси обличчя. Мені важливо залишатися собою. А право інших бачити мене по-своєму я давно навчилася приймати.
У балеті кожен рух має бути точним, кожна помилка помітна, а результат треба заслужити. Але життя не має партитури, яку можна вивчити напам'ять. Чого вам довелося навчитися поза сценою? Того, що не могли навчити ні педагоги, ні репетиції, ні найскладніші партії.
Приймати життя таким, яким воно є. Без гриму, декорацій і можливості попросити ще одну репетицію. У балеті ми роками вчимося контролювати кожен рух, кожен м'яз, кожну секунду. Нам здається, що достатньо дисципліни, праці й терпіння — і результат неодмінно буде таким, як ми задумали. А потім приходить життя й дуже делікатно, а іноді й досить жорстоко, пояснює, що не все залежить від нашої волі.
Мабуть, найскладнішим для мене стало навчитися відпускати. Людей, обставини, очікування, власні уявлення про те, як усе повинно бути. У театрі ми знаємо, коли опуститься завіса. У житті — ні.
І сьогодні мені здається, що справжня зрілість починається тоді, коли ти перестаєш вимагати від життя ідеальної хореографії й знаходиш у собі сміливість танцювати навіть тоді, коли музика несподівано змінюється.
Балет часто романтизують як мистецтво, де талант і праця неодмінно приводять до успіху. Але чи дійсно цього достатньо? Наскільки в кар'єрі балерини важать особисті зв'язки, прихильність керівництва, вчасно сказане правильне слово? І чи доводилося вам бачити, що одного таланту замало?
Безумовно. І було б нещиро стверджувати протилежне. Балет — це не лише мистецтво, а й складна система людських взаємин, амбіцій, симпатій та суб'єктивних рішень.
Талант не завжди гарантує головну партію. Іноді вирішальними стають обставини, прихильність керівництва, вміння опинитися в потрібному місці в потрібний час. Я бачила надзвичайно обдарованих артистів, які так і не отримали можливості повністю розкрити свій потенціал. І бачила тих, кому двері відчинялися значно легше.
Але є один нюанс: зв'язки можуть допомогти отримати роль, проте вони не здатні станцювати її за тебе й змусити імпресаріо запросити тебе на гастролі. Це як лакмусовий папірець. Сцена в цьому сенсі безжальна. Вона дуже швидко демонструє різницю між можливістю та справжньою майстерністю.
Я завжди говорю молодим артистам: талант — це лише початковий капітал. Праця перетворює його на професію, характер допомагає витримати конкуренцію, а мудрість — не втратити себе на шляху до успіху.
Вважається, що балерина має почати кар'єру дитиною, рано досягти вершини й завершити її тоді, коли інші жінки лише входять у свій професійний розквіт. Чи не надто жорстокий цей сценарій до жінки? І як вам вдалося не дозволити йому визначити межі власного життя?
У балеті жінка дуже рано знайомиться з поняттям віку. Значно раніше, ніж починає про нього замислюватися в повсякденному житті. Тут існує своєрідний парадокс: у двадцять ти ще недостатньо досвідчена, у тридцять перебуваєш на вершині можливостей, а після сорока суспільство вже починає делікатно цікавитися, чи не час тобі поступитися місцем молодшим. Але я ніколи не сприймала вік як вирок.
З роками змінюється тіло, проте з'являється те, чого неможливо навчити в хореографічному класі, — глибина прожитого досвіду. У двадцять років можна бездоганно виконати партію Жізелі. Але лише переживши власні втрати, розчарування, любов і прощення, починаєш розуміти деякі її емоції зовсім інакше. Мені здається, найбільша помилка — ототожнювати завершення певного сценічного етапу із завершенням жіночої реалізації.
Сьогодні я маю можливість формувати майбутнє українського балету, працювати з новим поколінням артистів, реалізовувати міжнародні культурні проєкти. І це зовсім інший масштаб відповідальності. Жінка не повинна завершувати власну історію лише тому, що хтось вирішив, ніби її найкращий акт уже зіграно.
Балет — це мистецтво ансамблю, але також професія, в якій головна партія може дістатися лише одній людині. Чи вміли ви щиро радіти чужому тріумфу? І як загалом ви сприймаєте суперництво?
Я ніколи не вважала суперництво чимось ганебним. Навпаки, здорова конкуренція — один із найпотужніших стимулів професійного розвитку. І, мабуть, було б лицемірством стверджувати, що балерина, яка все життя прагнула головних партій, ніколи не відчувала розчарування, коли їх отримував хтось інший. Ми всі люди. Навіть якщо більшу частину життя проводимо на пуантах.
Але з часом приходить розуміння, що чужий успіх нічого не забирає з твого власного таланту. Я завжди захоплювалася справжньою майстерністю. І сьогодні, коли працюю з молодими артистами, їхні перемоги приносять мені зовсім особливу радість.
Можливо, це одна з найпрекрасніших трансформацій професії: спочатку ти мрієш, щоб аплодували тобі, а згодом відчуваєш щастя, коли зал аплодує твоїм учням. Для мене справжня конкуренція — це не бажання бути кращою за іншу людину. Це небажання залишатися вчорашньою версією себе.
Де для вас проходить межа між дисципліною, необхідною для великого мистецтва, і жорстокістю? Чи є речі, яких ви ніколи не дозволили б собі щодо молодих артистів?
Дисципліна формує професіонала. Жорстокість може його зламати. І між цими поняттями існує принципова різниця. Я виросла в системі класичної балетної освіти, де вимогливість була абсолютною нормою. І добре знаю, що велике мистецтво неможливе без щоденної праці, обмежень і часом дуже непростих рішень.
Але вимогливість не дає права принижувати людську гідність. Можна бути безкомпромісним щодо техніки, музикальності, професійної відповідальності. Проте не можна перетворювати страх на головний педагогічний інструмент. Особливо коли йдеться про дітей. Сьогодні, очолюючи хореографічний коледж, я дедалі більше переконуюся, що педагог відповідає не лише за професійний результат, а й за те, з яким внутрішнім відчуттям себе дитина вийде з балетного класу.
Можна виховати блискучого виконавця, але водночас позбавити його віри у власні сили. І я не вважаю це педагогічною перемогою. Для мене принципово неприйнятними є приниження, психологічний тиск і знецінення особистості.
Велике мистецтво вимагає сили характеру. Але ця сила не повинна народжуватися з людської травми.
Коли двоє людей присвячують себе одному мистецтву, вони можуть розуміти одне одного без слів. Що у ваших стосунках із чоловіком стало можливим саме завдяки балету, а що, навпаки, потребувало від вас обох свідомого зусилля, щоб професія не витіснила кохання?
Балет справді дарує людям особливу мову. Іноді достатньо одного погляду, одного дотику, щоб зрозуміти партнера. Нам було легко разом. Більше того, проводити одне з одним 24/7 було майже життєвою необхідністю.
Єдине, що мене іноді дратувало й водночас рятувало, — його неймовірна легкість у ставленні до репетицій і до життя загалом. Я могла годинами аналізувати кожен рух, виснажувати себе в залі, десять разів усе перевіряти. А він просто виходив на сцену — і, як правило, результат був кращим! (Усміхається.) Але, мабуть, у цьому і є те саме c’est la vie. І те, що називають Божим даром.
Бути ідеальними партнерами на сцені й залишатися ними в житті — два абсолютно різні мистецтва. Адже можна довго танцювати в одному ритмі, а потім одного дня почути різну музику.
Чи може кохання витримати нерівність професійних можливостей? І чи доводилося вам із чоловіком шукати баланс між особистими амбіціями та спільним життям?
Нам, на щастя, не доводилося зіткнутися з подібними проблемами. Навпаки, ми завжди надихали одне одного, підтримували професійні амбіції й щиро раділи успіхам кожного. До мене ставились як до кришталевої статуетки — з особливою ніжністю і захопленням. Він завжди вірив у мене більше, ніж я сама. Адже за моєю зовнішньою впевненістю довгий час ховалися комплекси, сумніви й надзвичайна вимогливість до себе. Саме він допомагав мені повірити у власні можливості. І я так само була його найвідданішою прихильницею. Мені здається, це і є основа справжнього партнерства — вміння любити без егоїзму, не змагаючись одне з одним. Ми завжди вміли змінюватися ролями: сьогодні один у світлі софітів, а інший із задоволенням залишається в тіні. Завтра — навпаки. І в цьому не було жодної жертовності. Навпаки, ми отримували щире задоволення від успіхів одне одного.
Але я часто спостерігаю за молодими балетними парами й розумію, скільки випробувань на них чекає. У балеті чоловікам завжди було легше будувати кар'єру. Жінкам доводиться виборювати не лише своє місце під сонцем, а іноді й право танцювати з чоловіком, якого вони кохають.
Уявіть: до театру приходить молода талановита пара, а на нього вже чекає народна артистка, яка домовилася про спільні вистави й розписала гастролі на рік уперед. Тут без витримки та жіночої мудрості не обійтися.
Багато залежить від партнера: чи здатен він підтримувати твої амбіції так само щиро, як власні. Адже справжнє кохання не змушує сумніватися у своїй цінності — воно дарує крила. І все ж, на мою думку, значно складніше витримати не професійну нерівність, а різницю у внутрішньому розвитку, цінностях і життєвих прагненнях. Та навіть коли історія кохання змінює свою форму, це не означає, що вона втрачає свою цінність.
