Його нині мaйже неможливо зaстaти в Києві. Для Григорія Бaклaновa нинішній період можнa нaзвaти досить успішним. Гacтролі з львівським теaтром імені Зaньковецької, де Григорій мaє кількa головних ролей в теaтрaльних бестселлерaх «Я бачу, вас цікавить пітьма» і «Місто». Окрім того, нині соцмережі обговорюють новий серіaл «Таксі для опера», який кількa кіноплaтформ нaзвaли лідером зa переглядaми в Укрaїні. Aле головний проєкт року, безумовно, – роль генія Олександра Довженка у фільмі «Довженко. Перший погляд». Він кaже, що ця роботa стала серйозним акторським викликом. Щоб наблизитися до образу режисера, Григорій Бакланов досліджував його біографію, шукав людей, які знали та самостійно вивчали Довженка, і намагався відділити живу людину від численних міфів навколо її постаті.
Життя Григорія, звісно, не вичерпується професією. Йому щойно виповнилося 32, і Viva! поговорила з ним про відповідальність за родину, кохання, справу, яка стала способом життя, і майбутнє, в якому він хоче залишатися творчою людиною та залишити після себе «щось хороше». Ось що з цього вийшло.
Що для тебе особисто означало зіграти у стрічці про Довженка — режисера, чия постать оточена міфами і забороненими фільмами?
Для мене це, звичайно, насамперед був виклик. Це реальна людина, яка пережила події, що їх нікому не побажаєш. Це справді геній. Це визнає весь світ: він входить у топ-10 режисерів світу. І цим ця робота унікальна. Бо в ній поєднання: життя в ту епоху, коли диктатура почала закручувати гайки, та молоде й гаряче бажання режисера робити те, що змінює світ. Він намагався діяти так, як вимагала його творчість. Поєднати все це в одній роботі було складно і водночас цікаво.
Довженко нині суперечлива фігура для нас, але для світу він український режисер, який змінив рамки і вплинув на все сьогоднішнє кіно. Фільм «Довженко. Перший погляд» якраз показує той період, коли легенда Довженка тільки починалася. Йдеться про події, які задали тон його майбутнім роботам.
Я хотів працювати не з міфом, а з живою постаттю. А, власне, всі великі митці є дуже суперечливими особистостями. Або ми просто мало про них знаємо.
Яким був найважчий момент у підготовці до ролі?
Найважчим був сам процес реалізації ролі. Від початку дослідження, коли за місяць-півтора треба було вишукувати факти: окрім офіційних джерел, шукати людей, які щось знали й самостійно досліджували Довженка. Щоденники, спогади, статті.
І з цим багажем я пірнув у зйомки. Вони почалися одразу з найважчої сцени — розстрілу. Ми знімали її в першу ж ніч. А далі — щодня нові виклики. Ну і банальне: треба було робити поправку на війну, бо ми не раз і не двічі зупиняли зйомки через обстріли. А бували випадки, коли порушували графік зйомок і через творчі питання…
Чи відкрив ти для себе щось нове про Довженка, чого не знав раніше?
Нове я відкривав у ньому все. Довженка я знав виключно як режисера, який зняв кілька фільмів та написав кілька кіноповістей. Які, чесно зізнатися, я на початок роботи далеко не всі читав. Тому дослідження його матеріалів було для мене відкриттям.
Хоча найбільше здивувань і відкриттів мені, звичайно, принесло дослідження його нетворчого життя. Описи людей, які з ним працювали, які в нього вчилися, ще починаючи з часу, коли він викладав у звичайній школі, — абсолютно протилежні тому, що про нього можна почути зараз. Ми ніби звикли до ідеальних історичних персон. А вони всі в той час — живі, молоді люди, з помилками, гріхами і здобутками. І це робить їх цікавішими.
Потім, пройшовши певний етап таких відкриттів, ти починаєш детальніше вивчати його творчий підхід. Як він створював фільми, як у його текстах описаний процес народження образів. Як від задуму йшов до реалізації, змінюючи купу речей на ходу.
Це якраз дуже пояснює, чому він майже одразу перейшов до того, щоб екранізувати свої історії, а не використовувати чужі сценарії. Бо ти бачиш, наскільки це творчо сильна людина, яка вимагає свого бачення від самого початку до останнього кадру.
Чи була сцена, яка змінила твоє власне ставлення до історії українського кіно?
Це не сцена, а скоріше факт зі сценарію, якого я не знав. Те, що Одеська кіностудія на той момент — рівно 100 років тому — була однією з найсильніших технічно кіностудій у східній частині Європи взагалі.
Коли це був СРСР, майже половину його кінопрокату створювала Одеська студія, яку розвивало ВУФКУ [Всеукраїнське фотокіноуправління — організація, що керувала кіносправою в Україні нa почaтку ХХ ст]. Київську кіностудію почали будувати завдяки доходам Одеської.
Те, що Юрій Яновський, який тоді став головним художнім редактором, стягував туди найсильніших українських митців, щоб дійсно створювати щось унікальне, робити саме українську культуру, — це вражає.
І коли у фільмі звучить фраза «Голлівуд на Чорному морі», це не спроба його імітувати й не гарне гасло. Це абсолютно реальне бачення створити конкурентоспроможне виробництво. Технічна частина була чудова, творчі одиниці — абсолютно прекрасні. Але, на жаль, щойно це стало помітним, це швидко почали «тушити».
Що б ти сказав Довженку, якби міг поставити йому одне запитання?
Я б не ставив йому запитань. Мені було б цікаво спостерігати за його роботою. Найважливіше в таких майстрах — те, як вони сприймають світ і поводяться у професійному процесі. Мало інформації ти можеш отримати зі слів, а більше саме бачачи, як він творить і реагує на все, що відбувається з ним під час зйомок, написання сценарію.
Він трошки описував це у своїй автобіографії, в інших спогадах. Це багато чому тебе вчить: баченню кадру, монтажу, тому, як це впливає на глядача, як залишити простір для сприйняття. Цим він і вражає весь світ досі. Бо режисерів, які не бачать меж, критично мало у світовому кіно. І у багатьох можна побачити вплив нашого Довженка. Цим творчим підходам хочеться вчитися. Але не розмовами, а практикою.
Тобі нещодавно виповнилося 32. Що змінилося у твоєму ставленні до життя за останній рік?
Відповідальність. Я вважаю, що у 32 роки нарешті настає момент — і це не ознака віку чи зовнішніх факторів, а певний етап, який, сподіваюся, у кожного стається, — коли усвідомлюєш, що хочеш мати відповідальність за родину, готовий до створення та реалізації цих потреб.
Влітку 2025 року ти вперше публічно показав, що закохався. Що змусило тебе відкритися?
Нічого особливого. Мене запитали — і я відповів чесно. Для цього не треба якихось особливих передумов.
Чи готовий розповісти, хто ця дівчина?
Не думаю, що варто це робити. І не скажу нічого більше, ніж уже сказав у власних соцмережах.
Якщо життя мене чомусь і навчило, то це правилу: особисте життя тому і називається особистим, бо відрізняється від професійного чи публічного. Саме тому його варто оберігати. Це я і роблю.
Чим ти живеш, коли немає зйомок і вистав? Є щось, про що глядачі точно не здогадуються?
Є [сміється]. І про це точно мало хто здогадується. Я, мабуть, не живу поза цим.
Я не можу сказати, що я заручник професії. Але я маю роботу, яка мені подобається, якою намагаюся займатися з радістю і в якій хочу розвиватися. Це основні три складові, які дозволяють постійно займатися «однією» справою. Бо тут немає одноманітності — це щодня пізнання чогось нового, відкриття себе, людей, з якими ти працюєш, з якими живеш, і здобування навичок. Від екстремального водіння до танців чи роботи з голосом та камерою. Тому вся ця робота — це і є певне хобі одночасно, яке задає тобі цікавість жити. І прагнення розвиватися та рости.
Звичайно, я живу, звичайно, я повинен мати час на себе. Але врешті-решт усе життя, яке ти проживаєш, так чи інакше ти застосовуєш тут, у кадрі й на сцені. Не можу згадати, хто це сказав: «Ти не можеш почати з певного дня бути актором — ти був актором від моменту, як почав щось пам'ятати». Бо весь свій досвід ми використовуємо для цієї роботи, яким би він не був. Що б ти не прожив до того, як прийшов у професію.
Чи є в тебе хобі або звичка, про яку ти нікому раніше не розповідав?
Коли стрес досягає якоїсь межі, треба обов'язково все скинути. Я не маю на увазі стати безвідповідальним і відвернутися від усіх. Важливо — і це допомагає — перестати тримати ситуацію під контролем і думати головою. На якийсь період стати інтуїтивним і дозволити життю тебе нести. Вітер усе одно кудись завжди буде спрямований.
Такі ситуації трапляються, коли перевантажуєшся і маєш зрозуміти, що зараз треба прийняти рішення, яке ти тільки відчуєш, а не яке за твоїми логічними розрахунками має бути правильним. Зазвичай такі ситуації були в мене доленосними.
Як виглядає твій ідеальний вихідний?
Вино з коханою, якесь море: велика вода завжди дає сили. Або, іноді, побути на самоті. Розвантажитися і хоча б пів дня полежати так, щоб тебе дістало байдикування і ти знайшов у собі бажання, а не потребу діяти й щось здійснювати.
Що зараз приносить тобі найбільше задоволення — щось не пов'язане з професією?
Сім'я. Без пояснень.
Яким ти хочеш бути у 40? Чи думаєш про це взагалі?
Думаю. Оскільки в мене є родина, ти хочеш відповідати за них і хочеш найкращого: щоб твої рідні були в безпеці, щоб можна було спокійно знати, що в них є що їсти, що носити і як проводити вільний час, коли ти працюєш. А ти працюєш на найкращій у світі роботі, яка приносить задоволення і робить світ кращим.
Я не звужую себе лише до акторства. Важливо залишатися у творчій професії, бо вона мене обрала, і мені цікаво в ній розвиватися. А далі — буде видно.
Я б хотів після себе залишити щось хороше. І, думаючи про це, живу зараз.
