Останні роки стали для вас дуже непростими. Що допомагає не втрачати віру?
Насамперед — мій синочок. Я усвідомлюю, що в моєму житті є людина, за яку я несу величезну відповідальність. Саме тому не можу дозволити собі опустити руки чи зануритися у відчай. У мене є дитина, яку потрібно виростити, підтримати й захистити. Це і є моя найбільша мотивація.
І ще, мабуть, вдячність. Вдячність за те, що можу обіймати близьких, жити, працювати. Вдячність кожному новому дню, адже всі ми живемо в дуже непростих і страшних обставинах. Саме вдячність допомагає зберігати віру: якщо сьогодні є за що дякувати, значить, буде за що дякувати і завтра.
Чого вас навчили зміни в особистому житті?
Напевно, вони навчили мене найголовнішого — прислухатися до себе і бути чесною із собою. Бо наше серце й наша душа ніколи не обманюють. Так само важливо чути своє тіло, адже воно завжди сигналізує про те, що насправді відбувається всередині нас.
Я зрозуміла, наскільки важливо мати глибокий контакт із собою. Коли ти навчаєшся відчувати себе по-справжньому, то в якийсь момент усвідомлюєш: якщо щось уже завершилося, тобі не потрібне чиєсь підтвердження або дозвіл поставити крапку. Відповідь уже є всередині тебе.
Як зрозуміти, що стосунки вже себе вичерпали і час ставити крапку?
Мені здається, це внутрішнє рішення. Таке, якому вже ніхто не може заперечити. Коли ти справді відчуваєш, що все завершилося, вже не має значення, що скажуть друзі, батьки чи суспільство. Ти готовий прийняти всі ризики, аби поставити крапку й рухатися далі.
Напевно, найголовніший сигнал — це коли ти розумієш, що більше не можеш бути в цих стосунках. Не тому, що втомився терпіти, а тому, що всередині вже немає відчуття, що це твоє місце. І якщо ти чесно визнаєш це перед собою, значить, справді настав час відпустити.
Що для вас нині означає щастя?
Сьогодні для мене щастя нерозривно пов'язане з вдячністю. У час війни дуже непросто говорити про щастя чи відкрито ділитися радістю від життя. Але я свідомо вчуся знаходити її в кожному дні.
Щодня я шукаю те, за що можу бути вдячною, і саме це допомагає мені відчувати щастя. Війна дуже чітко показала: не можна відкладати життя на потім, не можна жити лише очікуванням кращих часів чи шкодувати про невисловлене. Ми всі опинилися в реальності, де майже нічого не можемо контролювати, і це змушує особливо цінувати теперішній момент.
Для мене щастя — це бути тут і зараз. Мати можливість любити, обіймати своїх близьких, спілкуватися з рідними, розділяти з ними прості моменти, жити й відчувати життя в усіх його проявах. Саме в цьому сьогодні для мене справжнє щастя.
Якою ви бачите себе через п’ять років саме як жінку?
Це непросте запитання, особливо зараз, коли ми вже звикли не будувати надто далеких планів і не знаємо, що принесе завтрашній день. Але мені дуже хочеться вірити, що через п'ять років я стану спокійнішою, мудрішою і ще сильнішою. І водночас хочу, щоб ця сила проявлялася не в постійній боротьбі, а в умінні дозволяти собі бути слабкою, розслаблятися, довіряти життю й насолоджуватися ним.
Дуже мрію, щоб за п'ять років війна вже стала сторінкою нашої історії. І ще я відчуваю, що обов'язково відкрию для себе новий професійний напрям або навіть повністю спробую себе в іншій сфері. У мене вже є такі плани, і мені дуже цікаво розвиватися, навчатися нового та не боятися змін.
Який найважливіший урок про кохання ви засвоїли?
Для мене цей урок був дуже особистим, адже саме я стала ініціаторкою розлучення. Попри те, що це було моє рішення, воно далося мені надзвичайно важко. Я завжди мріяла про сім'ю на все життя, про один шлюб, який буде назавжди. Напевно, багато в чому це пов'язано і з суспільними уявленнями, що саме такий шлюб вважається успішним.
Але з часом зрозуміла, що тривалість стосунків ще не означає їхню якість. Я знаю багато історій, коли жінки залишаються поруч із чоловіками, попри неповагу, біль чи відчуття, що любов уже змінилася. Нас часто вчили терпіти, ставити себе не на перше місце, зберігати стосунки за будь-яку ціну.
Найважливіший урок, який я винесла, полягає в тому, що іноді, навіть кохаючи людину, потрібно знайти в собі сили її відпустити. Бо справжнє кохання починається з любові й поваги до себе. І якщо стосунки більше не роблять щасливими, не варто жити лише зі страху щось втратити чи через очікування інших. Іноді правильніше дозволити одне одному бути щасливими окремо, ніж залишатися разом лише тому, що так «треба».
Чи є у вас сьогодні внутрішнє правило, яке допомагає берегти себе від розчарувань?
Є одна фраза, яка дуже мені відгукується: «Не зачаровуйся, щоб не розчаровуватися». З роками я зрозуміла, наскільки вона правдива. Я намагаюся не будувати завищених очікувань — ні від партнера, ні від людей загалом, ні навіть від майбутнього. Бо дуже часто ми створюємо в голові красивий сценарій, а коли реальність виявляється іншою, саме це і приносить найбільший біль.
Я пережила втрату дуже близьких друзів, людей, яких вважала своєю опорою. У ці стосунки я вкладала багато любові, часу й душі, тому розрив був для мене надзвичайно болючим. Згодом зрозуміла, що цей біль був таким сильним ще й тому, що мої очікування були дуже великими.
Сьогодні я вчуся любити без вимог і не чекати чогось у відповідь. Приймаю, що люди можуть змінюватися, їхні шляхи можуть розходитися з моїм, і це теж частина життя. Коли не тримаєшся за власні очікування, стає значно легше приймати зміни й не руйнуватися через розчарування.
Що сьогодні для вас важливіше — кохати чи бути коханою?
Я чесно скажу: сьогодні для мене дуже важливо бути коханою. Бо саме відчуття, що тебе люблять, цінують, обирають щодня і ти справді важлива для своєї людини, дає внутрішню опору.
Мені здається, жінка розквітає, коли поруч є чоловік, який дарує їй увагу, турботу, підтримку, говорить теплі слова й дає відчути, що вона не сама. Саме в такій атмосфері хочеться ще більше любити у відповідь.
Озираючись назад, розумію: якби у своїх попередніх стосунках я по-справжньому відчувала себе коханою й потрібною, цілком можливо, що той шлюб мав би зовсім іншу історію. Адже для мене кохання — це не лише почуття, а й щоденне відчуття взаємності, присутності та підтримки.
Коли ви востаннє закохувалися по-справжньому?
Зараз. І це дуже світле відчуття. Після всього, що мені довелося пережити, я особливо ціную можливість знову кохати, довіряти й відкривати своє серце. Для мене це означає, що, незважаючи ні на що, я не втратила здатності вірити в кохання.
Що ви втратили, але згодом зрозуміли, що це було вам на користь?
Я втратила свою сім'ю в тому форматі, у якому її знала і про яку мріяла. І зараз не можу сказати, що це було «на користь», адже це був дуже болючий досвід. Але я розумію, що це був важливий урок, який багато чого мені відкрив і допоміг краще зрозуміти себе.
Так само втратила кількох дуже близьких друзів, своє звичне коло спілкування. Тоді це здавалося великою втратою, адже я багато вкладала в ці стосунки — свій час, енергію, підтримку, любов. Зараз бачу, що часто віддавала набагато більше, ніж отримувала у відповідь.
Цей досвід навчив мене берегти себе, помічати баланс у стосунках і розуміти, що взаємність — це дуже важливо. Іноді люди йдуть із нашого життя не для того, щоб залишити порожнечу, а щоб звільнити місце для нового етапу і для більш чесних стосунків із собою та іншими.
Що б ви хотіли, щоб про вас знали люди, але ніколи не запитують?
Мені хотілося б, щоб люди знали: я дуже вразлива. Я така сама жінка, як мільйони українок. У мене є свої переживання, страхи, моменти, коли плачу, сумніваюся, шукаю відповіді на важливі питання.
Я так само думаю, що приготувати на вечерю, купую продукти, піклуюся про близьких, будую свої стосунки. У моєму житті є такі ж прості щоденні радощі й турботи, як у кожної іншої жінки. Мабуть, єдина моя відмінність — це публічна професія. Але за межами неї я така сама звичайна жінка зі своїми почуттями, мріями та переживаннями.
Мені здається, що саме через свою публічність багато чого залишаю за кадром. Я не все розповідаю в інтерв’ю чи соціальних мережах, про багато речей просто мовчу. Саме тому я самостійно написала сценарій до вистави «Про що мовчить жінка?», де хочу поділитися особистими історіями, які, впевнена, будуть близькими й зрозумілими багатьом жінкам в Україні.
Мені важливо показати, що за будь-якою роллю, статусом чи професією завжди є жива людина зі своїм досвідом, болем, мріями й бажанням бути почутою.
