Лілія Ребрик про фільм «Пульс»: «Я плакала, коли читала цей сценарій»

Лилия Ребрик про фильм "Пульс" 2020
На знімальному майданчику спортивної драми «Пульс», яка вийде на широкі екрани 19 березня 2020 року, ми поспілкувалися з Лілією Ребрик. Актриса зіграла у фільмі роль першого тренера Оксани Ботурчук — легкоатлетки, яка мріяла потрапити на Олімпійські ігри.

Фільм «Пульс» — дебют українського режисера Сергія Чеботаренко. Сюжет заснований на реальній історії української спортсменки, легкоатлетки, Паралімпійської чемпіонки 2008 року, п'ятикратної срібною і бронзової призерки літніх Паралімпійських ігор 2008, 2012 і 2016 років — Оксани Ботурчук.

Про силу духу, подолання себе та досягнення мрії ми поговорили з Лілією Ребрик.

- Чим вам запам’ятався перший знімальний день на майданчику спортивної драми «Пульс», які враження та емоції?

Перший день у новому проєкті – це завжди нові емоції, завжди хвилювання, незважаючи на кількість тих, які вже є за плечима. Бо будь-який успіх – це минулий час, і ти завжди починаєш з нуля. Починаєш вигадувати, гадати, як твій персонаж думає, як він говорить, як рухається, чим живе. Тому я завжди хвилююся в перший день і дуже люблю, коли сцена починається з чогось нескладного. А вийшло навпаки, всі сцени – круті й поворотні. Але нічого, може це й на краще! Людина виходить із зони свого комфорту, одразу з головою занурюється в матеріал, у персонажа. До речі, матеріал тут шикарний. Я коли читала – ком до горла підступав. І думала: «Боже, як ми не цінуємо те, що маємо».

І коли я познайомилася зі справжньою Оксаною Ботурчук, то не знала про її особливість, про її проблему. І те, що я не здогадалась, викликає ще більше захоплення! Тому що вона поводить себе, як звичайна нормальна людина, як і всі. Я знала, що вона паралімпійська чемпіонка, знала що щось таке є, але так, у житті не скажеш, що це проблеми з зором. Про що ми, власне, і будемо розповідати – як людина це все подолала, яку треба мати жагу до життя, які люди траплялися на її шляху.

Й ось мій персонаж – це одна з таких людей, яка, я думаю, її загартувала. Можливо, якби не мій персонаж, перший тренер Оксани, вона не досягла б того, що зараз має. Тому що наші вороги, люди, які в нас не вірять, вони дають нам певний такий хист, мотивацію. Навіть, якщо тобі здається, що це кінець.

- Але це також вказує й на внутрішню силу Оксани? Бо, коли це слабка людина, коли в неї не вірить її перший тренер, то людина може здатися. Але це не про головну героїню.

Авжеж, це все залежить від людини. Але спорт так загартовує, виховує й робить тебе сильною. Якщо, звісно, мова йде про великий спорт – тобто є групи для здоров’я, а ми зараз спілкуємось про великий спорт, спорт заради результату. Так от, коли ти займаєшся спортом заради результату, ти вже не належиш собі, ти не маєш права хворіти, не маєш права якось випасти з цієї обойми, можеш тільки підвищувати планку. А тут така трагедія.

Гадаю, до неї Оксана, можливо, і не замислювалася, що спорт і є її життя. У нас же все в житті трапляється для чогось. Дай Боже, авжеж, щоби не траплялися такі страшні речі, але зазвичай усе таке трапляється заради того, аби ми щось усвідомили. Щось подолали. І всі випробування трапляються такі, аби ми змогли їх перенести, пережити, подолати та вийти звідти іншою, зміненою людиною. Починаємо цінувати після такого щось набагато більше.

Повторюся, так, тут залежить від людини, хтось би почав плакати в подушку, і забив на все це, і тільки причитав, за що йому все це. А хтось, такий як Оксана, показує приклад, що можна взяти себе в руки і знайти вихід.

- Розкажіть більше про свою героїню.

Мій персонаж – неоднозначний. Тренерка в провінційному містечку, де немає вже ніяких перспектив особливих, тобто для неї учні – це просто можливість бути найкращим тренером і вирватися з цього містечка. Довести, що ти можеш. Ну й, до речі, ти ж отримуєш кошти тільки коли показуєш результат. Для неї учениці – це м’ясо. Ну, принаймні, я так уявляю. І є такі люди. Людський чинник має бути важливим скрізь, і в спорті також, але на жаль це не завжди трапляється. Не завжди в спорті зважають на людський чинник. У спорті інколи переважає все таки результат. І це жахливо, і саме тому багато хто не витримує. Те, про що ми й говорили, що в спорті ти не належиш собі.

Так от, для мене ця тренерка, власне, людина для якої людський чинник не має значення. Є результат, є якась буденність, у неї все розплановано, все розписано по годинах. Вона знає, що сьогодні ти маєш на одну десяту секунду швидше прибігти, і нічого більше її не хвилює. І вона це муштрує-муштрує-муштрує. У неї немає жодних радощів у житті, тільки оці результати. І тут найкраща її спортсменка, її учениця, з нею таке трапляється – ну нащо цій тренерці таке?

Це, як у стосунках чоловіка із жінкою, нікому не потрібна жінка з проблемами. На жаль. Або на щастя – я не знаю! Тому я завжди кажу своїй дитині – бережи себе. Це – найбільше, що можеш для себе зробити у своєму житті, берегти себе. Тому що ми потрібні, поки можемо щось дати. Це скрізь так і це жорстока правда життя. І тому ми маємо інколи себе любити. Так, це кажу я (сміється). Але я вчусь. Я цьому також вчусь. Ми маємо себе поважати, маємо себе берегти. І розуміти, що тільки здоровими й безпроблемними ми будемо комусь потрібні.

- Чи у вас особисто траплялись у житті такі складні життєві ситуації, що когось могли б зламати, але вас загартували?

Насправді, до будь-якої проблеми можна поставитися під різним кутом. Та, авжеж, я долала дуже багато всього. І в спорті в мене теж трапилася травма, яка потім не дозволила мені далі ним займатися. Але, знову ж таки, як це я не подолаю цього? Ні, після падіння я повинна встати і йти далі.

Я була лівша і все робила на ліву ногу. Згодом у мене сталася травма, був зірваний м’яз паховий і я нічого не могла робити лівою ногою. Це був крах. Я була маленька й не розуміла, що робити далі. Потім зі спиною почалися проблеми. Якщо так подумати, не дарма гімнастки дуже рано закінчують займатися художньою гімнастикою, тому що це дуже небезпечний вид спорту. Тому що в 13 років ти вже можеш мати такий букет хвороб, коли працюєш заради результату. Усі ці шалені навантаження даються в знаки.

Я перевчилася на праву ногу. Зі спиною були проблеми? Нічого, рік я пролежала, лікувалася. І все це попри заборони – спортсмени ж божевільні люди – попри умовляння батьків, для яких здоров’я дитини – це найважливіше. Дуже добре пам’ятаю, що це було саме моє рішення, у нашій родині рішення завжди поважалися, і я отакою маленькою дівчинкою сказала собі, що буду перевчатися на праву ногу, усе буду робити, і спину качати. І помаленьку, потрошки викарабкалася.

- Зараз не жалкуєте про це рішення? Тим паче кар’єру в спорті ви не зробили.

Так, зараз воно дається взнаки, оті травми дитинства, але нічого. Натомість завдяки спортивній виправці зараз я завжди в тонусі і знаю, що я з таких людей, у яких немає проблем. Я ніколи їх не створюю, ненавиджу печатку страждання на обличчі через власне самопочуття, бо ми всі хворіємо. Ми всі маємо якісь негаразди в житті, але треба навпаки себе налаштовувати, що ти все подолаєш. Знаю багато людей, які долають найстрашніші хвороби і йдуть далі по життю, роблять якісь неймовірні речі, стають прикладом, і надихають інших людей.

Тому мені так відгукнулась історія Оксани. Бо так і треба жити. Попри всі заборони йти до мрії. Якщо ти відчуваєш, що ти можеш – так і є. Організм найрозумніший, він ніколи не скаже, що може, якщо він не буде могти. Ніколи в житті. Я це знаю точно, бо не так давно була при надії й навчилася слухати свій організм. Якщо це робити – ти будеш їсти все, що йому зараз треба. А потім тільки читаєш в інтернеті, що саме в цей період потрібен кальцій, і розумієш собі: «Ага, ось воно. Ось чому так кортіло з’їсти сиру». Організм часто розумніший за всіх інших, треба лише навчитися його слухати.

- Так, може не дуже вдале порівняння, але навіть тварини знають, яку їм треба їсти траву, коли погано. Хоча ніхто їх цього не навчав.

Так, оцей тваринний інстинкт – абсолютно реальний і в людині. І ти його дуже чітко усвідомлюєш, коли народжуєш. Ти розумієш, що природа про це давно подбала, і жінка, яка не знає, як це робити – зробить це. Головне – чути організм. Ну ось хочеться тобі цього солодкого з’їсти – з’їси! Я ненавиджу ці заборони, що значить не можна? Можливо, тобі якраз чогось не вистачає. Просто якщо з’їв, потім піди і побігай, зроби якісь вправи. Але ж якщо тобі хочеться – чому відмовлятись? Це життя, це задоволення. Бо заради чого ми існуємо? Заради ось цих маленьких радощів, які роблять наше сьогодення кращим. Треба вміти себе чути й не жити в постійних рамках. Ненавиджу слово дієта! Ненавиджу слово режим. Для мене це те, що мою особистість обмежує.

- Повертаючись до «Пульсу», які склалися відносини з колегами на знімальному майданчику?

Команда відіграє надзвичайно важливу роль. Але найбільшим чином усе залежить від головної людини на майданчику – режисера. Атмосфера, тональність, настрій – усе залежить від нього. Сергій (Сергій Чеботаренко – режисер фільму «Пульс», ред.) прекрасний, з гумором, і може сказати «стоп, ми працюємо» вчасно, а може – просто зробити селфі, аби навпаки розрядити обстановку, аби не було все дуже серйозно. Бо все має бути присутнє – і гумор, і байдикувати треба вміти, і серйозно включатися. Нам справді пощастило з режисером, він прекрасна людина.

- На вашу думку, чому «Пульс» може зацікавити глядачів?

Мені здається, це надзвичайно круто, що ми починаємо говорити про наших героїв та говоримо про них за життя. Це така якість, що не притаманна чомусь українцям. Про нас знімають кіно всі, крім нас самих. Наші герої, наші проблеми, негаразди стають ідеальними історіями та сюжетами для фільмів десь там, у Голлівуді, а ми лиш згадуємо про це, коли пізно, на жаль. Тому мені дуже приємно, що ми починаємо говорити вголос про наших героїв, бо я впевнена, що Оксана – це та людина, яка може надихнути й мотивувати багато людей, які стоять на роздоріжжі й не знають, як далі жити. Ось я зараз про це кажу і, бачиш, навіть мурашки пішли шкірою.

Бо часто потрібна або якась фраза, або людина в житті, або кіно, або книжка, які б ти побачив і зрозумів, що робити далі.

Вихід є завжди, просто часто нам недостатньо мотивації його знайти. І я бачу в цьому фільмі саме цю мотивацію. Величезний стрижень, силу духу, щоби встати і продовжити щось робити.

- Як взагалі оцінюєте стан української кіноіндустрії?

Я дуже вірю в українське кіно. Вірю й роблю все можливе, що від мене залежить, щоби додати бодай маленьку часточку в те, аби вийшло гарне кіно. Завжди хвилююся, що ж вийде врешті-решт. Ми, актори, завжди вболіваємо, не спимо ночами, бо думаємо: «Боже, там требо було інакше зробити. Треба було взагалі інакше зіграти!». Але в режисера є своє бачення, й це величезне щастя, коли є людина, якій ти можеш довіряти. І якщо він сказав, що треба зробити так – значить, так воно і є. І що «знято», бо знято, а не обмаль часу. В Україні багато розкішних акторів. І тут також неймовірний акторський склад зібрався. Тому можу сказати впевнено, що я вірю в це кіно.  

Я вірю в це кіно, я вірю в українське кіно і завжди малюю собі ідеальні картинки. Вірю, що зали будуть переповнені й люди будуть дивитися, і будуть мурашки шкірою, і десь навіть сплакнуть, як я, коли читала цей сценарій.

Автор: Дар’я Жаковська

Фото: прес-служба

Катя Осадчая и Юрий Горбунов - одна из пар, которая возникла на шоу Голос страны
Предыдущий материал

ТОП-3 зіркові пари, кохання яких спалахнуло на «Голосі країни»

Макс Барских украсил обложку журнала Viva! Март 2020
Следующий материал

О смысле жизни, любви и горьком опыте: интервью Макса Барских накануне 30-летия

Новости партнеров

Загрузка...