— Катерино, де тебе застав початок війни?
24 лютого я прокинулася від того, що почула вибухи. Це бомбили аеропорт. Перша думка була швидко зібратися та їхати до бабусі. Ми заїхали за близькими родичами, і нас відвезли в Черкаську область. Мені було дуже страшно, бо мама з дядьою одразу повернулися до тата. Я дуже за них хвилювалася, бо розуміла, що Київ зараз — одне з найнебезпечніших місць в Україні. Але я не плакала. Я знала, що в будь-який момент може статися найстрашніше, але якщо я буду сидіти і ревіти, це не допоможе.
Було важко морально, бо в одному невеликому будинку мешкали я, бабуся та дідусь, брат та сестра, тітка та її діти. Кожен день — це крики, плач, галас, новини. Коли починалася сирена, ми йшли в погріб і пересиджували тривогу. В перші два тижні ми ховалися, потім сиділи просто у ванній та коридорі. Все ж бігати туди-сюди з дітьми, особливо коли холодно, дуже важко. Поки одягнешся, вже й тривога може закінчитися. Я сильно хвилювалася за батьків. Туди ракета полетіла, туди попала, там збили — і кожен раз так страшно. Ще й моя подруга була в Ірпіні, і кожен раз, коли вона не відповідала по декілька годин, перекручували мене на 180°. Потім, у квітні, стало безпечніше, і ми повернулися до батьків у Київ.
— Ти весь час війни в Україні. Як складається твоє життя?
Через три тижні після початку війни у нас почалося дистанційне навчання в Академії мистецтв ім. Павла Чубинського, де я навчаюсь на другому курсі. Для мене це було дуже складно, бо не було ні місця для занять, ні стабільного інтернету, ні бажання. За можливості я заходила на пари, але сказати, що процес навчання був ефективним, я, на жаль, не можу. Також ще трішки пізніше я змогла повернутися до занять з вокалу, авжеж також дистанційно.
Моє літо-2022 було і найкращим, і найгіршим водночас. В цілому, я вже звикла до звуків сирен та роботи ППО, але від думки, що відбувається, стає страшно. Влітку була зроблена моя перша пісня, я почала активніше і серйозніше займатися вокалом і музикою загалом.
Новий період почався з 10 жовтня, коли стали вимикати світло. Сказати, що від цього можна зійти з розуму — це нічого не сказати. Раптові багатогодинні відключення світла майже кожен день — це дуже складне випробування, яке мені як людині, що любить стабільність, пройти надзвичайно важко.
— Як створювалася твоя книга і про що вона?
З перших днів повномасштабного вторгнення я почала писати вірші. Було дуже тяжко на душі, а комусь вимовитись я не могла, бо усім було важко. Тому свої почуття я викладала у словах на папері, а саме у віршах. Вони про найболючіше сьогодні — про війну. Після першого вірша пішов другий, і стало трішки легше, бо я знала, куди можу вилити усе, що в мені сидить. Я виписувала у рядках мій біль, мої переживання, хвилювання, страх, злість, образу, відчай. Про все, що я хотіла сказати тим нелюдям, що прийшли на нашу землю. Також книга про силу, незламність, єдність та надію.
Посилання на онлайн-версію книги
— На який з віршів ти написала пісню і коли ми зможемо її почути?
У травні я написала свою першу пісню, саме ту, яка крутилася в голові, а не була просто рядками з римою. Вона називається «Немає життя»:
Почула себе —
Мовчу…
Тиша б’є,
Та я не кричу.
Біль болить,
Та серце мовчить.
Хвиля є —
То вітер гуде.
Вбиті криваво
Нещасні вони,
Якби ж я стала
Стіною води —
Я би покрила все
Сильними хвилями.
Як же ж хотіла
Вас я спасти!
Поверни
Кожну душу.
Забери смерть —
Не треба мені
Сиротами стали,
Плачуть вони,
А як же ваше «ми допомогли»?
Вийшли з вогню,
Та досі горять,
Сильно б’ють,
Та досі мовчать.
Брехня палає
Попелом чорним,
Хто ще не знає:
Це — не він, це — «он».
Я ж утомилася…
Рання пора…
Поля немає —
Мертва земля.
Вітер віє,
Пісню співа:
«Тут більше немає життя»…
Ми вже записали її в студії і зараз готуємо відео. Плануємо провести прем’єру на початку наступного року.
— За весь час війни ти виїжджала з України один раз, щоби виступити на Днях молодих українських талантів у Чорногорії. Як пройшла подорож?
Здавалося б, це повинно якось відволікти від реалій, але ні. Коли в дорозі ми бачили згорівшу інфраструктуру, будинки, машини, злість просто кипіла в крові. І дорога справді важка як морально, так і фізично, бо їхати в автобусі багато годин поспіль — це ну дуже складно.
Після приїзду до Чорногорії перші два дні було добре: немає сирен, не боїшся, що десь прилетить ракета. Але все одно ти не вдома. За місяці війни я зрозуміла, що рідніше України для мене немає нічого. Хай краще буде кричати сирена, але я вдома.
— Як вас приймали чорногорці?
Дуже тепло! Чорногорці щирі, чуйні і дуже підтримують Україну. Я вже вдруге брала участь у Днях молодих українських талантів у Чорногорії, який органзовує Асоціація з розвитку міжнародних відносин ADRUM. Цього року захід представив мистецтво війни – виставку, книгу і концерт. Виставка складається з 50 малюнків юних українських художників від 5 до 25 років з усієї України, включаючи тимчасово окуповані території. Роботи створені під обстрілами, у бомбосховищах, на шляху до евакуації та відображають біль і жах війни. Більшість малюнків виступили ілюстраціями до моєї книги, виданої українською і чорногорською мовами і подарованої чорногорській спільноті – перш за все дітям та молоді, а також всім Українським центрам Чорногорії.
На концерті, присвяченому відкриттю заходу, я співала українські пісні, а талановита 14-річна чорногорка Аня Єстрович читала вірші з моєї книги чорногорською мовою. Це було дуже зворушливо! Я відчула щире співпереживання чорногорців.
— Які у тебе плани?
Планую вчитися далі та розвиватися в своєї творчості. Зараз я навчаюся в академії, окремо займаюсь вокалом, фортепіано і сольфеджіо. Пишу далі вірші, друзі і робота відволікають від сумних думок про те, що в нас відбувається в країні. За час війни я зрозуміла, наскільки міцний наш народ і наша країна загалом. Це величезна непробивна стіна, яка є щитом для багатьох країн. Попри усе горе, що з нами відбувається, я знаю, що Україну чекає квітуче і світле майбутнє.
