— Українське кіно, попри все, живе: виходять нові фільмі, тривають зйомки навіть під час повномастшабної війни. За минулий рік вийшло майже 70 українських фільмів. Як ви оцінюєте стан нашої кіноіндустрії зараз?
Я не можу оцінити стан кіноіндустрії, бо кожен раз мій мозок відповідає: “Мабуть, тому що війна”. Звичайно, мене трошечки засмучує, що є багато фільмів комедійного напрямку, де взагалі відсутнє відчуття реальності — війна за вікном чомусь уникається. Я не розумію, чому.
Це переважно недержавні фільми, але все одно вони створені тут і говорять про сьогодні. І чомусь їм так не хочеться хоча б контрапунктом давати, хоча б трішки заявляти, в який це час відбувається, що відбувається війна. Таке враження, що це два різних світи. Це абсолютно неправильно, і таке відображення часу — абсолютна неправда.
Фото: кадр із фільму “Втомлені”
— Виходить багато фільмів про війну та військових. Зрозуміло, що це відгук на те, що суспільству болить. Але про ветеранів фільмів ще зовсім мало. Зокрема, один з них — якраз “Втомлені”, які вийдуть у травні. Як гадаєте, чому так?
Мабуть, теж питання сценаріїв. Можливо, не всі люди готові переосмислити, написати про це, або не мають ідеї. Добре, що з'явилися “Втомлені”. Хотілося б, щоб було більше фільмів про те, які люди повертаються, будь-якого жанру.
Фото: кадр із фільму “Втомлені”
— Розкажіть про вашу героїню у психологічній драмі “Втомлені”. Хто вона для головної героїні Люби — старша подруга? Посестра? Керівниця?
Моя героїня — швидше посестра. Вона нібито материнська посестра, старша сестра. Не мама, ні, хоча материнство в ній трохи пробуджується. Але, скоріше, старша подруга, наставниця — у них стосунки, в яких дозволяється свобода вибору. З мамою, мені здається, була б монополізована історія. А тут — історія обережної старшої подруги.
— Як ви готувалися до цієї ролі? Можливо, спілкувалися зі знайомими ветеранками?
Я, мабуть, спостерігала і знайома з темою.
Я в адекваті, існую не поза контекстом з 2014-го року. У мене було багато людей у військовій формі, зокрема й жінок. Тому десь це просто спостереження, десь щось знімалося.
Фото: кадр із фільму “Втомлені”
— Ви пишете на своїй сторінці, що ваша вистава “Апельсиновий пунш” є свого роду терапевтичною, адже вона про те, як жінки вашого покоління переосмислюють свій різноманітний життєвий досвід.
“Апельсиновий пунш” терапевтичний, так, і в нас теж є місце війні. Головна героїня, заради якої три інші героїні роблять вчинок — це парамедикиня, яка загинула. І хоч це комедія, ми обережно знайшли місце війні. І так, це історія про трьох цих жінок. Але їхня ціль — заради четвертої, тому і вона присутня в них у спогадах.
— У “Київській перепічці” символічним кольором був рожевий, в “Апельсиновому пунші” — помаранчевий. А який колір може бути наступним?
Не знаю. Помаранчевий “Пунш” — так, “Київська перепічка” рожева, бо рожеві ботинки. Наступна історія, яку я хочу зробити, дуже кольорова. Мабуть, остаточним її кольором буде жовтий. Але не будемо казати, що це (сміється).
