Марта Адамчук — співачка, яку не сплутаєш ні з ким. Її голос впізнаєш із перших нот, а щирість із перших слів. Вона не женеться за гучними заголовками, а натомість створює музику, що народжується з життя: з щоденних почуттів, спостережень, болю й радості.
Фіналістка «Голосу країни» та голос «Танців з зірками», сьогодні Марта зосереджена на власній авторській програмі, благодійних концертах і фотографії — ще одному способі бачити й відчувати красу. У цій розмові — про переоцінку цінностей, любов і музику.
— Марто, ви завжди випромінюєте спокій і впевненість. Що допомагає вам залишатися у такому стані?
Це для мене щоразу дивно чути, бо багато хто каже, що по мені не видно хвилювання. Хоча насправді я дуже переживаю. Кожен мій вихід на сцену — це нове хвилювання, навіть якщо я виконую ту саму пісню вже сотий раз. Кожен раз ніби вперше.
У житті я теж не можу сказати, що спокійна чи надто впевнена людина. Просто, мабуть, зовні це виглядає інакше, ніж є всередині. У мені завжди буря емоцій, але цей зовнішній спокій — певна природна реакція, не маска, а, скоріше, спосіб зберегти баланс. Найближчі люди знають, що я можу бути тривожною, невпевненою, і що це теж частина мене. Взагалі, впевненість у собі — дуже відносне поняття. Неможливо бути впевненим у всьому, бо кожен день приносить нові виклики. Можливо, людям хочеться бачити цю впевненість, бо вона надихає, і якщо хтось відчуває це від мене, то я тільки рада. Але насправді я різна: буваю впевнена, буваю ні.
— Як змінилося ваше ставлення до життя, музики й стосунків за останні кілька років?
Якщо говорити про останні роки, то, звісно, цей час змінив нас усіх. Повномасштабна війна стала моментом великої переоцінки цінностей, стосунків, сенсів, самого життя. Я інакше почала дивитися на музику, на людей, які мене оточують, і на себе в цьому всьому.
Мабуть, головне усвідомлення — ми не знаємо, яким буде завтра, і чи буде воно взагалі. Через це я все частіше ловлю себе на думці, що хочу проживати кожен день, кожен момент по-справжньому, не відкладаючи життя на потім. Обставини, у яких ми всі опинилися, змусили глибше відчути прості речі: людяність, присутність, щирість.
Я бачу, як змінилася сама атмосфера між артистом і глядачем. Зникла ця дистанція, з’явилося відчуття спільності. Ми всі живемо в однакових умовах, і коли вимикають світло, його вимикають для всіх. І я все чіткіше розумію: сенс музики, сенс професії — саме в людях. Ми віддаємо енергію, але ще більше отримуємо навзаєм. І, мабуть, у цьому й полягає головна переоцінка останніх років: у розумінні справжньої цінності життя, музики й людських зв’язків.
— Чи є у вас ранковий або вечірній ритуал, без якого день не складається?
Так, у мене є такі ритуали, і, до речі, вони дуже пов’язані з тим, про що ми говорили раніше — з цінністю моменту. Раніше я теж мала свої ранкові звички, але зараз вони набули для мене ще більшого значення. Мій графік став інтенсивнішим, тому ці хвилини спокою — справжня розкіш.
Я ніколи не виходжу з дому, поки не поснідаю. Можу запізнитися куди завгодно, але свій ранок маю прожити повноцінно. Я прокидаюся трохи раніше, вдягаю свій улюблений халат, вмикаю музику або якийсь фільм на фоні, варю каву в турці — тільки свіжу, ароматну, не «на ходу» в машині. Готую сніданок, насолоджуюся цією тишею дому. Ці 30–40 хвилин ранкової паузи — мій особистий простір, у якому я відновлююся і заряджаюся на день.
А ввечері в мене є одна смішна звичка: коли приїжджаю додому, завжди ще хвилин 10-15 сиджу в машині. Наче потрібно трохи часу, щоб «перемкнутися» з зовнішнього ритму на домашній. Не знаю чому, але ці хвилини теж стали своєрідним ритуалом спокою.
— У чому, на вашу думку, полягає секрет привабливості?
Мені здається, справжня привабливість завжди йде зсередини. Ти можеш бути в найпростішому образі, у джинсах чи спортивному костюмі, і все одно випромінювати красу, якщо тобі добре всередині. Бо це не про одяг чи макіяж, а про енергію, яку ти несеш.
Я колись помічала за собою: коли мені було важко, я навпаки намагалася сховатися за яскравим макіяжем чи надмірно продуманим образом. Зараз дивлюся на ті фото і бачу, що тоді мені просто було погано в душі. З часом я зрозуміла, що людина красива, коли в ній є спокій, прийняття. Навіть якщо це не найрадісніший період життя, у внутрішній гармонії все одно є щось дуже привабливе.
Якщо говорити про зовнішність, то для мене привабливість — це доглянутість і автентичність. Коли одяг відповідає твоєму сьогоднішньому стану, коли ти відчуваєш себе в ньому «на своєму місці», а не тому, що так «треба». Бо все починається саме з внутрішнього стану — він і є справжнім секретом привабливості.
— Коли ви востаннє відчували справжнє щастя?
Якщо чесно, момент справжнього щастя я дуже чітко пам’ятаю — це було, коли звільнили Херсон. Я тоді буквально відчула, як у грудях щось вибухнуло від радості. Зробила навіть фото, щоб запам’ятати той стан, настільки він був сильним, справжнім, живим.
А якщо говорити про особисте, то, мабуть, один із найщасливіших моментів останнього часу — мій перший сольний концерт, який відбувся саме в день мого народження. Це було щось неймовірне. Мені здавалось, що я розчиняюсь у цьому відчутті, у залі, у музиці, у людях. У такий складний час це стало для мене справжнім дивом і подарунком долі. І хоч перший концерт не повториться ніколи, саме в цьому й полягає його особлива цінність.
— А кохання?
А кохання... Не хочеться казати «востаннє», бо воно для мене не має кінця. Воно завжди десь всередині — просто змінює форму, силу, глибину. Іноді згасає, іноді розгорається знову, але ніколи не зникає повністю. Без цього почуття я б не змогла творити.
— Яку рису вважаєте своєю суперсилою?
Напевно, моя суперсила — це працездатність і багатогранність мого характеру. Я за знаком Близнюки та довгий час не дуже любила це, мабуть, через те, як цей знак сприймали інші. Часто чула: «Близнюки — подвійні, непостійні», і мені це не подобалось. Згодом я зрозуміла, що ця подвійність — насправді багатогранність. Вона дозволяє мені цікавитися різними речами, швидко адаптуватися, відкривати нові теми, знаходити себе в різних станах і ролях. Так, іноді це заважає, бо можу швидко перемикатися, не завжди доводжу все до ідеалу. Але загалом я люблю цю свою природу, адже, за словами однієї відомої особистості: «Чому всі думають, що близнюків двоє? Нас 20».
Мені подобається, що в мені живе допитливість, рухливість, енергія. Саме це дає мені силу творити, працювати, розвиватися. Тож, мабуть, моя суперсила — у моїй природі. У цій різнобарвності, яку я колись не приймала, а тепер ціную.
— Ви справляєте враження людини, яка глибоко відчуває. Що для вас означає любов?
Дякую вам. Насправді я й сама іноді думаю, чи це добре — настільки глибоко відчувати. Бо не до всього ти буваєш готовий, не завжди хочеться приймати те, що відчуваєш. Через це легко впасти в ілюзії. Але, мабуть, це теж своєрідна суперсила — головне навчитися правильно нею користуватись.
Любов для мене — це те, без чого я просто не існую. Без чого, думаю, не може існувати жодна людина. Це енергія, яка нас «вмикає», надихає, дає сенс. І я нещодавно зрозуміла одну річ: нас надихає не лише тоді, коли нас люблять, а насамперед тоді, коли любимо ми. Коли відчуваємо. Бо те, що ми називаємо «ця людина мене заряджає» — це насправді наше власне почуття, яке прокинулося. І це дуже звільняє — розуміти, що ніхто нікому нічого не винен, і не вимагати взаємності як доказу. Просто цінувати сам факт, що в тобі народилася любов. Навіть якщо вона без відповіді, вона все одно жива, справжня, не вигадана. Бо любов — це не те, що можна «вимкнути» чи «увімкнути». Вона з’являється природно. І саме в цьому її диво.
— Чи вірите ви у долю?
Я вірю в Бога, а долю сприймаю як один із проявів його волі для кожної людини. Тому так — у долю я теж вірю. Але, мабуть, ще більше я вірю в те, що називаю «недолею». Ми не завжди готові прийняти, що щось просто не наше. Часто сприймаємо це як втрату чи невдачу, хоча насправді саме «недоля» може нас оберігати від ситуацій, людей чи шляхів, які не ведуть туди, куди нам треба. Іноді вона навіть корисніша за саму долю, бо допомагає залишитися на своєму місці, не зраджуючи собі.
Я щиро вірю в невипадкові збіги, у доленосні зустрічі й повороти. У моєму житті це траплялося не раз, тому для мене доля — не щось абстрактне, а цілком реальне відчуття, коли розумієш: все сталося саме так, як мало статися.
— Є у вас фраза або правило, яким ви керуєтеся у стосунках з людьми?
Я не маю конкретної фрази, яка б усе визначала, але маю кілька висновків, до яких прийшла з досвіду, особливо у стосунках із близькими людьми чи партнером. Я завжди намагаюся помічати момент, коли моє его хоче звинуватити когось у тому, що сталося. І тоді нагадую собі: всі ситуації відбуваються зі мною не просто так, і не завжди інші люди в цьому винні. У таких моментах важливо не шукати винних, а працювати з собою.
Напевно, це і є моє кредо — працювати з собою, а не з іншими. Ми не маємо права когось змінювати чи вимагати змін. Але ми завжди можемо змінювати себе. Якщо щось у житті не влаштовує — починати треба саме з цього.
— Ви давно в українському шоубізнесі. Що найбільше в ньому змінилося за цей час?
Мені здається, я завжди була десь поруч із шоубізнесом, але по-справжньому занурилася в нього лише останнім часом. І дуже рада, що це сталося саме тепер, бо раніше мені не все в цій сфері імпонувало.
Зараз шоубізнес став хоча б трохи чеснішим. Мені подобається, що більшість артистів виступають наживо. Колись це було радше винятком: звучали фонограми, виходили на сцену люди, які просто хотіли бути помітними, але не завжди мали до цього талант. Тепер же з’являється більше щирості й змісту: у музиці, у текстах, у самому посилі. Це, мабуть, головна зміна, яку я відчуваю.
І ще мені дуже приємно бачити, що змінюються люди. У шоубізнесі стає більше взаємоповаги, менше суперництва. Я маю подруг серед артисток, з якими ми ніби в одній ніші, але це не заважає нам підтримувати одна одну. Це, мабуть, найцінніше.
— Ви маєте ще одну цікаву професію — ви фотографиня. Яка справа приносить більше задоволення, зокрема фінансового, — музика чи фотографія?
Ці дві справи неможливо порівнювати, бо вони зовсім про різне. Фотографія для мене скоріше хобі, спосіб відпочинку, тоді як музика — це покликання і професія. І задоволення вони приносять теж різне.
Коли я фотографую, я ніби художниця за кадром. Мені подобається бачити людину по-своєму, вловити її стан, світло, настрій. А потім показати їй цей погляд і побачити, що відгукнулося — це дуже особливе відчуття. І водночас у цьому є схожість із музикою: коли ти виступаєш і бачиш, що людям «зайшло», тебе переповнює те саме тепло.
Просто сцена — це момент тут і зараз, миттєвий зворотний зв’язок. А фотографія — більш тиха магія. Ти приходиш додому, відкриваєш кадри, і ніби проявляєш їх не лише на екрані, а й у собі. Фінансово, звісно, музика для мене основна. Фотографією я займаюся більше для душі, беру символічну оплату — це моя територія натхнення і відпочинку.
— Є хтось із колег, чий талант чи людяність вас особливо надихають?
У нас насправді дуже талановитий шоубізнес і багато класних людей. Якщо говорити про людяність, то можу судити лише про тих, кого знаю особисто, і мені справді щастить на хороших людей.
Віра Кекелія — практично моя сестра. Ми пройшли різні етапи, підтримували одна одну, і це велика цінність — мати у нашій сфері справжню подругу, з якою можна поговорити про все. KOLA — ще один приклад для мене, бо, здається, її життєве кредо — зберегти людяність у шоубізнесі. І вона справді така.
З TAYANNA ми знайомі давно, і тут навіть не про сцену, ми просто дві людини, які можуть зателефонувати одна одній і спитати: «Мала, як ти там?». Можливо, ще й тому, що ми обидві з Буковини. Є якесь відчуття рідності.
Та й загалом я щаслива, що поруч зі мною люди, які не лише талановиті, а й дуже справжні. Це надихає.
— Який найприємніший і найнеприємніший спогад (можливо, залаштунковий) з великих шоу, у яких ви брали участь?
Найприємніші — це, звісно, моменти справжньої віддачі. Коли на «Голосі» повернулися всі чотири крісла, коли після проєкту мені написали з «Кварталу» — це були такі хвилі щастя, що аж мурахи по тілу. Але навіть не в цьому річ. Найцінніше — це сцена сама по собі. Це місце, де відбувається магія, яку не можна підробити чи повторити. Коли ти співаєш і відчуваєш, як енергія відгукується в людях, як вона доходить просто в серце — це щось неймовірне.
А найнеприємніше… Напевно, моменти, коли тіло підводить. Було якось, що через перевтому зв’язок я просто не могла співати, і це відчуття неповноцінності страшне. А ще пам’ятаю концерт у страшну спеку: на саундчеку я отримала тепловий удар, ледве стояла, не контролювала голос. Але коли вийшла на сцену — люди мене просто підняли. Їхня енергія настільки мене підтримала, що концерт став одним із найкращих у житті. Я досі не розумію, як тоді співала. Мабуть, тільки Бог знає.
— Ви колись відчували конкуренцію?
Так, конкуренцію я відчувала, без неї в шоубізнесі ніяк. Але з часом зрозуміла, що конкуренція — це, по суті, просто порівняння себе з іншими. А це вже пастка, бо кожна людина унікальна. Ми не можемо зробити щось краще чи гірше за когось, ми можемо зробити тільки по-своєму. Так, конкуренція може стимулювати, підштовхувати до росту, пошуку, змін. Але якщо ти справді йдеш за своїм внутрішнім відчуттям, то перестаєш узагалі дивитися навколо в цьому сенсі. Ти просто робиш те, що відгукується в тобі й людям. І тоді місця вистачає всім: у музиці, у творчості, у світі.
— Який момент життя ви б хотіли зафіксувати, щоб повертатися до нього подумки?
Мабуть, повторюся, але це мій перший сольний концерт. Бо навіть після другого я зрозуміла, що ті емоції вже зовсім інші. А перший — він як народження дитини. Це щось унікальне, неповторне. Я пам’ятаю, як зайшла до зали й побачила, як монтується сцена, як вмикається світло, як усі готуються саме до твого свята. Не просто концерту — твого. І в той момент я вперше по-справжньому усвідомила: це відбувається зі мною. Це мій день, моя музика, моя історія. І це відчуття хочеться зберегти назавжди.
— Якби ви могли написати пісню для себе через десять років, про що б вона була?
Я б написала пісню про справжнє щастя. Хочу вірити, що через десять років я відчуватиму його по-справжньому — не як мить, а як стан. І щоб мої пісні тоді надихали й заряджали інших. Знаєте, ми всі чомусь так любимо драму, нам хочеться поплакати — і в музиці, і в житті. Але помічаю, що люди все більше тягнуться до світла, до радості, бо навколо й так вистачає складного. Тому дуже хочу, щоб через десять років я співала саме про радість, про вдячність, про спокій. Просто в кайф, без драми й болю.
