Аль Пачино — ім'я, яке стало синонімом акторської майстерності, пристрасті та незабутніх кінообразів. Від Майкла Корлеоне до Тоні Монтани — він створив цілу галерею персонажів, які назавжди увійшли в історію кіно. Але навіть після стількох років у професії Пачино не перестає шукати нові виклики. Його нова роль — священника, який проводить екзорцизм, — змусила актора зануритися у світ релігії та духовних пошуків. Йдеться про моторошний горор «Ритуал», який стартує в кінотеатрах України 5 червня.
Фільм, знятий режисером Девідом Міделлом, ґрунтується на реальній історії — найбільш задокументованому випадку екзорцизму у США: вигнанні демонів із Емми Шмідт, також відомої як Анна Еклунд. У 1928 році ця жінка стала однією з небагатьох, чий випадок одержимості був офіційно визнаний католицькою церквою. Справа Емми Шмідт була висвітлена у великих виданнях — зокрема, в журналі Time. А також ці події були описані в книзі 1935 року «Геть, Сатано!» (Begone Satan!), яка згодом вплинула на незліченну кількість історій жахів, фільмів про екзорцизм і теологічних дискусій.
Екзорцизм Емми проводив отець Теофіліус Різінґер, і саме його грає Аль Пачино в «Ритуалі». За сюжетом, отець Теофіліус і його асистент Джозеф Штайгер (Ден Стівенс із «Абатства Даунтон») проводять серію ритуалів, щоб врятувати Емму (Ебігейл Ковен) від страшної одержимості. Проте один із святих отців переживає кризу віри, а інший — змушений вгамовувати відголоски власного бурхливого минулого.
Viva! вдалося запитати легендарного актора про те, як він готувався до цієї ролі, а також дізнатися його погляди на суть акторства та ставлення до власної слави.
— Пане Пачино, як ви готувалися до ролі отця Теофіліуса?
Хоча екзорцизм, про який розповідає фільм, відбувався в Айові, фактичні зйомки проходили в Міссісіпі, в історичній базиліці Святої Марії в Натчезі. Перед їхнім початком наша знімальна група зустрілася з її настоятелем, отцем Аароном Вільямсом, і він відповів на наші запитання. З часом він став консультантом фільму. Хоча він не є екзорцистом, отець Вільямс має досвід у літургії та знайомий з обрядом, тож допомагав з усіма деталями сценарію. Зокрема, відшукував доречні фрагменти з тексту меси та виправляв латинські переклади. До речі, він також кілька разів благословляв знімальний майданчик.
— Так про що ж ви його спитали?
Я прагнув зрозуміти спосіб мислення мого героя, тому запитав, чому, на думку церкви, Бог дозволяє комусь страждати так, як страждає Емма.
— І що він відповів?
Що певним чином Бог допускає ці страждання, щоб зрештою проявити свою силу та благодать — у тому, щоб привести людей до віри та спасіння.
— Пане Пачино, коли ви заговорили про Бога, згадалися слова Гав’єра Бардема, котрий якось сказав в одному інтерв’ю: «Я не вірю в Бога — я вірю в Аль Пачино». Як ви ставитеся до таких потужних компліментів?
Колись я боровся з такою похвалою — не знав, як на таке реагувати. Але тепер бачу речі інакше. Це ентузіазм, і я визнаю право людей мати свої почуття. Я ціную, звідки це йде, ціную щирість таких емоцій. Але я не сприймаю це буквально. Я розумію, що щось значу для людей, які так говорять, так само, як інші актори значили щось для мене. І це робить мене щасливим.
— Ви, мабуть, неодноразово чули від режисерів щось на кшталт: «Дайте мені більше Аль Пачино». Що, на вашу думку, вони шукають, коли так кажуть?
Я не можу відповісти на це запитання, бо ніхто ніколи такого мені не казав. Мені казали дещо в театрі, і мені доводилося підлаштовуватися. Але я ніколи цього не сприймав.
Пам’ятаю, коли я був молодим, один режисер підійшов до мене і каже: «Персонаж зробив це, а потім він відчув оце і далі зробив оце». Тож я сказав йому: «Здається, ви дійсно співпереживаєте цьому герою. Можливо, вам варто його зіграти». Мертва тиша. Мені не подобаються такі розмови. Режисер, який вами командує і вчить вас, як грати вашу роль? Я цього не розумію. Тоді навіщо ви взагалі взяли мене на цю роботу?
— В одному інтерв’ю ви якось сказали, що найкраще грали ще тоді, коли були дитиною та підлітком — бо почувалися максимально вільним. Чи відчуваєте себе вільним зараз, у 85 років?
Залежить від ролі. Залежить від того, хто грає зі мною. Але, так чи інакше і з якоїсь дивної причини я продовжую хотіти раз у раз робити свою справу.
Коли ти робиш це досить довго, ти прагнеш залишатися відкритим. Не хочеш закриватися, тому що для актора важлива вразливість. Ти не можеш дозволити своїй шкірі стати занадто товстою.
У Бертольта Брехта є чудова п’єса «У нетрях міст», яку він, до речі, написав ще молодим, у 22 роки. Один із персонажів каже: «Шкіра людини занадто тонка для цього світу». А далі він спостерігає, як вона стає все товстішою й товстішою, доки, зрештою, не починає натикатися на речі — і більше їх не відчувати. Тож такого допускати не можна.
Фото надані пресслужбою
