Вони виграли Нацвідбір без гучних піар-кампаній і продюсерських центрів — лише пісня, сцена й харизма. Гурт Ziferblat став однією з найяскравіших несподіванок в українській музиці останніх років. Їхня творчість розділила слухачів: одні в захваті від щирості та інтелектуальної подачі, інші не впізнають звичного для Євробачення попформату. Ziferblat — не лише про музику, вони — про зміст, внутрішній вогонь і відмову від шаблонів.
Ми поспілкувалися з учасниками Ziferblat напередодні виступу на головній сцені Європи — про музику як потік, новий альбом, плани після конкурсу і про мрію, яка для українців звучить дуже просто: мир.
— Як змінилося ваше життя за ці кілька місяців після перемоги на Нацвідборі — у творчому й особистому плані?
Валентин: Насправді, не було часу як слід відчути зміни — з першого ж дня ми занурилися в підготовку, тож усе сприймалося як продовження Нацвідбору. Але, звісно, ми стали впізнаванішими, і зараз набагато гостріше відчувається відповідальність — за нами спостерігає велика кількість людей.
Федір: Я повністю зосередився на підготовці у всіх можливих напрямках, узяв паузу у викладанні й став більш організованим та продуктивним. Зараз я в очікуванні продовження цієї пригоди, адже все тільки починається.
— Напередодні Євробачення-2025 у вас було турне PreParty країнами Європи. Як вас зустрічали Базель, Амстердам, Мадрид?
Валентин: Найбільше сподобалося в Мадриді. Було холодно — неочікувано. Але прийом був дуже теплим: люди підспівували в залі — це важко передати словами. Такі моменти залишаються з тобою на все життя.
Федір: Мені по-своєму сподобалися всі міста і всі люди, які були поруч. Євробачення — це окрема велика бульбашка, у якій тебе приймають як свого з першої зустрічі. Це для мене дуже приємний і унікальний досвід.
— З ким із учасників вдалося ближче познайомитись? Можливо, на нас чекає несподіваний дует?
Валентин: Найкращий конект відчуваємо з представниками Португалії та Литви — це теж гурти, тож нам легше знайти спільну мову, ми розуміємося з пів слова. Щодо дуетів — подивимось.
Федір: Я швидко подружився з барабанщиками гуртів Katarsis та Napa — Йокубас і Жоау дуже приємні хлопці. Ми багато говорили про музику, яка на нас вплинула, ділилися досвідом і просто спілкувалися про життя.
Даниїл: Ми познайомилися з тими, хто не забуває, що вони насамперед — музиканти. Спільні проєкти — це прекрасно, але для них усе має бути добре організовано, адже йдеться не про українських артистів. Та нам справді це цікаво.
— Як ви витримуєте шалений темп — підготовки, зйомки, інтерв’ю, виступи? Чи вдається знаходити час для себе?
Валентин: Стараємось знаходити час для себе, але це справді складно. Ми провели три тижні за кордоном, і мали кілька днів для відпочинку. Але загалом, як ви й сказали: репетиції, інтерв’ю, виступи — і знову по колу. Та ми були до цього готові, думаю.
Федір: Витримую, бо маю правильне ставлення до всього, що відбувається, і підтримку близьких. Це дуже допомагає рухатися вперед, і я за це вдячний. Знайти час для себе стало складніше, але все вирішують пріоритети й тайм-менеджмент. Сподіваюся, в останньому я трохи прогресую.
Даниїл: Просто роблю, не задумуючись — це робота. Я знаю, що зможу вичепити свої 4–5 годин сну, і цього вистачає. І на тому — дякую.
— Як ви справляєтесь із хвилюванням перед сценою? Маєте якісь особисті ритуали чи техніки заспокоєння?
Валентин: У мене немає жодних ритуалів. Стараюся просто зайняти себе чимось, бо час очікування тягнеться нескінченно.
Федір: Я завжди молюся перед виходом на сцену. Це допомагає позбутися зайвих думок і налаштовує на те, щоб отримувати задоволення від виступу, а не переживати, що щось піде не так.
Даниїл: Слухаю в навушниках класичні фортепіанні твори. Це в чомусь допомагає. Але якщо я в чомусь не впевнений — жодні ритуали не врятують.
— Розкажіть про роботу з режисеркою. Чи легко було знайти спільну мову? Що виявилось найскладнішим у постановці номера? Яким він буде?
Валентин: Номер буде зовсім іншим — зовсім не таким, як на Нацвідборі. З режисеркою ми спочатку спілкувалися дистанційно, бо вона живе в Берліні. Пізніше вона приїхала до Києва на кілька днів — тоді й відбулися перші репетиції. Загалом спільну мову знайшли легко, хоча б тому, що часу на «звикання» просто не було. Ми маємо працювати на результат тут і зараз.
Федір: Марія одразу справила гарне враження — і як професіоналка, і як людина. Для мене це дуже важливо в роботі. Усі обговорення щодо номера, концепції, костюмів відбувалися на рівних, і це мені дуже сподобалося.
Даниїл: Ми шукали образ, що втілює цикл дня як символ відродження — і знайшли його в солов’ї. У міфах саме він пробуджує сонце співом. Якщо замовкне — не настане день.
Цей образ особливо резонує з Україною: нас намагаються змусити мовчати, але наша пісня звучить. Соловей став символом незламного голосу, що дарує світло.
Саме цей голос звучить у нашому номері: солов’їна пісня у виконанні Христини та беквокалісток проходить крізь всю композицію — на початку, в середині та наприкінці. Вона постає то з тиші, то на тлі стійкого біту, але завжди — як магічний голос, що запускає день.
У виступі я втілюю мандрівника, що шукає сенс, відповіді, світло. Ця подорож — пошук внутрішньої сили. І врешті Христина як пташка передає мені це світло. Воно запалює моє серце — а від цього виростають крила.
— Ваші сценічні образи виглядають дуже ефектно. Як ви їх формували? Які сенси закладали?
Даниїл: Ми прагнемо показати Україну як толерантну й різноманітну країну. Це зараз мене дуже хвилює, бо саме в цьому — одна з причин нашої екзистенційної війни з «неадекватним» сусідом. Тому ми свідомо почали працювати з Іваном Фроловим і повністю довірилися його баченню. Я задоволений результатом — саме цього мені й хотілося.
— Що б ви хотіли донести європейській публіці через свій виступ?
Валентин: Насамперед — нагадати про війну. Недарма я використав зрозумілий усім символ — птаха як образ змін і надії. Хочу донести, що нашій нації зараз дуже важко. Ми потребуємо підтримки. Ми безмежно вдячні за все, що вже було зроблено, але важливо не зупинятися.
— І що б ви сказали українцям у день першого півфіналу?
Валентин: Ну, це звучить банально, але якщо ви зараз у Швеції, Нідерландах, Італії, Швейцарії, Іспанії, Польщі, Ісландії, Словенії, Португалії, на Кіпрі, у Бельгії, Азербайджані, Албанії чи Естонії — будь ласка, 13 травня вмикайте півфінал і підтримайте нас своїми голосами. Наш номер — п’ятий. Це дуже допоможе нам пройти у фінал!
— Вас називали «надто інтелектуальним гуртом для попконкурсу». Як ви до цього ставитеся? І як сприймаєте хейт чи різку критику?
Валентин: По-різному. Іноді неприємно — особливо, коли пишуть нісенітниці про те, що нас хтось просуває чи фінансує. Люди взагалі не в темі: як ми працювали, з чого починали, як досягли цього результату. Це обурює. А щодо «інтелектуальної музики» — не буду навіть коментувати. Для мене ця фраза нічого не означає.
Федір: Я серйозно ставлюся лише до конструктивної критики. Якщо це просто спосіб зачепити чи знецінити — не бачу сенсу звертати увагу.
Даниїл: Мене мало цікавить критика, я рідко читаю коментарі. Бо мені самому вже набридло щось критикувати. Я не дитина й не підліток. Хочеться бачити більше зрілості у дорослих, освічених людях. А що до «інтелектуальної музики» — ну, в нас дуже розумна нація. Які взагалі питання?
— Нещодавно у вас вийшов новий альбом. Що стало головним джерелом натхнення?
Валентин: Ми створили його за дуже короткий час. Це альбом-момент — що виникало в голові, те одразу ставало піснею. Наприклад, Good Boy Good Girl — це просто джем, який перетворився на повноцінний трек. І мені це подобається! Здається, ми трохи повернулися до самих себе.
Даниїл: Любов і прагнення справедливості — головна нитка цієї платівки. І я радий, що у нас не було часу на серйозні правки. Усе створювалося швидко, чесно, без нескінченних редагувань. Рай для вуличного рок-музиканта.
Федір: У студії мені найпростіше впіймати натхнення саме під час джему. Тоді зникають межі — не думаєш головою, а відчуваєш. І це найприємніше — бути в потоці. Ми працювали у стислі строки, і, як на мене, це лише пішло альбому на користь.
— Чи траплялися цікаві або навіть курйозні моменти під час його створення?
Федір: Пісні Good Boy Good Girl, City, Reachin’ Out ми записали за тиждень — і це буквально перед від’їздом на pre-party. Для нас це рекорд!
— Як ви знаходите ресурс для написання музики, коли кожна хвилина розписана?
Валентин: Якщо чесно — сам не знаю. У цьому випадку було завдання, і ми його виконали. Насправді, писати музику — це найприємніша частина роботи музиканта. Тому, можливо, окремого ресурсу й не потрібно. Це — пристрасть. Без неї все зникає. А вона в нас поки є — і це прекрасно.
Федір: Створення музики для нас — абсолютний пріоритет, яким би не був графік. Бо без нових пісень не буде розвитку, не буде життя після конкурсу.
Даниїл: Найкраще пишеться ввечері або вночі. Це єдиний час, коли ми можемо видихнути. Але втомлений, голодний організм іноді навіть чутливіший до творчості — він гостріше реагує на все.
— Що зробите одразу після повернення з Базеля?
Валентин: Зіграємо два концерти — у Києві та Львові. Часу на відпочинок практично не буде. Але ми щиро запрошуємо всіх 23 травня на концерт у Києві на ВДНГ, а 28 травня — до клубу «Малевич» у Львові.
Даниїл: Піду на Оболонську набережну, з’їм десерт, побачу собаку. А потім — підготовка до наступних виступів.
Федір: Добряче висплюся, зустрінуся з рідними й друзями. А далі — знову до справ. Бо Євробаченням наша історія не почалась і не закінчується.
— Після Євробачення у вас запланований виступ у столиці. Чим плануєте здивувати глядачів? Чи готуєте щось особливе?
Федір: Плануємо зіграти наш новий англомовний альбом і показати розширений склад гурту. Для мене це буде справжнє музичне свято. Я дуже скучив за живими виступами.
Даниїл: Концерт — це щось особливе. Я не хочу дивувати — я хочу просто поспівати наші пісні разом із слухачами.
— Про що зараз мрієте найбільше — окрім вдалого виступу на сцені Євробачення?
Валентин: Хочеться заявити про себе за кордоном. І я маю на увазі не лише Євробачення. Головне — що буде потім. Я мрію, щоб це «потім» стало для нас справді важливим і успішним.
Федір: Найбільше мрію про завершення війни. Усе інше неодмінно прийде, якщо ми будемо підтримувати одне одного, працювати й вірити у себе.
Даниїл: Мрію про кінець війни. Не знаю… Оце дійсно схоже на справжню мрію. Таку дуже далеку.
