Римма Зюбина, Римма Зюбіна, Римма Зюбина интервью, Римма Зюбина журнал вива, Римма Зюбина муж, Римма Зюбина семья, Римма Зюбина фото

Римма Зюбіна про сімейне життя: "Щоб зберегти шлюб, треба разом розвиватися"

2017-й був, безперечно, роком Римми – гучні прем’єри фільмів «Гніздо горлиці» та «Межа», європейські фестивалі, червоні доріжки й світські вечірки. А ще вистави у «Молодому театрі». У такому напруженому темпі останні місяці жила актриса. Проте із зіркою українського кіно та театру ми говорили не про роботу, а про мінливості долі, талановитого чоловіка, життєві пристрасті та кулінарні вміння.

Коли мама називає дитину таким рідкісним і красивим ім’ям, як Римма, вона, напевне, хоче для доньки якоїсь незвичної долі. Та акторка призналася, що її батьки не планували робити зі своєї улюбленої дівчинки кінозірку. «Поруч із нами жила сусідка, яка була дуже доброю людиною, і мене назвали на її честь, – почала розмову Римма Зюбіна. – Все дитинство, чесно кажучи, мені не подобалося це ім’я. Так хотілося, щоб мене звали якось нормально: Наташа, Свєта, Таня… Ну так, як усіх! Я трохи потерпала від свого імені. Особливо в той період, коли почалися знайомства із хлопцями і вони з першого разу не могли запам’ятати моє ім’я. «Як тебе звати? Як-як?» А потім ще: «Римма? Ти що, італійка? Римма з Риму?» (Сміється)

А тато так мені завжди казав: «Що це за професія – актор? Що це за життя? Ні кола, ні двора, ні сім’ї, ні дітей». Ну, вони люди іншої сфери життя, і, звичайно, хотіли щасливої долі своїй доньці. Але я з дитинства мріяла про акторство і готувала себе до цього. У мене була книжка «Актеры советского кино», де я вичитала, що люди цієї професії мають грати на музичних інструментах, уміти танцювати та їздити верхи. Тому я займалась балетом і закінчила музичну школу».

– Риммо, до нашої зустрічі я мало що про вас знала. Ви лише останній рік почали активно відвідувати світські заходи й кіновечірки, і завжди сама або з подругами. А потім у Google я дізналася, що ви мама вже дорослого сина і у вас такий відомий, талановитий і красивий чоловік!

Так, бренд «Молодий театр» створив Станіслав Мойсеєв, мій чоловік. Коли він мав очолити театр, в Управлінні культури були вже підписані папери на його розформування. Колись знаний, із гучним ім’ям, «Молодіжний – Молодий» театр був доведений до жахливого стану. Та про це вже всі нібито забули. Наприкінці 1996 року, коли Мойсеєв очолив театр, глядач на вистави не ходив, зарплату актори по півроку не отримували. І Станіслав тоді витяг його з того стану. Було болісно, важко, але він це зробив. На прем’єрі першої вистави Мойсеєва «Дон Жуан» Мольєра була переповнена зала, багато глядачів дивилися стоячи, що на той період життя театру було дивним. Ця вистава стала візитівкою «Молодого» і 15 років проіснувала в репертуарі з незмінними аншлагами. Зараз в театрі нова хвиля, новий художній керівник, новий репертуарний напрям, щомісяця прем’єри, і це все постановки молодих, геть «юних» режисерів. Проте вистави Мойсеєва йдуть і досі, вже більш як 10 років.

– Так, але ж він зараз очолює Театр імені Франка…

Пропрацювавши 16 років у Молодому театрі, Станіслав нікуди не збирався йти. Це вже була його домівка, але є обставини, сильніші за наші бажання. Якось Остап Ступка зателефонував чоловікові: «Батько хоче вас бачити». І коли Станіслав прийшов до Богдана Ступки, який вже помирав, той спитав: «Стасе, ти візьмеш театр?» Це було в четвер, а в неділю Богдана Сильвестровича зранку не стало.

От коли мене питають: «Навіщо він погодився?», тому що за ці роки дуже багато розмов виникало з цього приводу, я кажу: «Що він мав відповісти? Ні? І все життя знати, якщо людині, не дай боже, стало гірше, то це на твоїй совісті?» Сказати «так» в лікарні – це ще нічого не означало. Ми навіть не уявляли, що майже наступного дня після поховання почнуться дзвінки з Міністерства культури: «Бігом-бігом, очолювати». А з Управління культури міста Києва: «Станіславе Анатолійовичу, швиденько кажіть, кого на ваше місце?» Андрія Білоуса в «Молодий» рекомендував саме Мойсеєв. Про що так само багато хто не знає. То був надскладний період.

Римма Зюбіна

– Ну, це добре, що всі були згодні з вибором Ступки, що ніхто палиць у колеса не встромляв.

Та ви що! Там досі таке житєйське море вирує! Там досі ці збори колективу... Можна ставити камеру і показувати такий собі театральний серіал!

– А можна запитати, чому ви там не прима? Ну, це ж логічно.

На мій погляд, це нелогічно. Прим не переводять з театру в театр. Нею треба стати завдяки своїм ролям. Станіслав ніколи і в «Молодому» не робив з мене примадонни. Я грала рівно стільки, скільки мені було треба. Ставка завжди була на Олексія Вертинського, Станіслава Боклана, Валерія Легіна. Я отримала першу головну роль Марії Стюарт після восьми років роботи в «Молодому». Я завжди знала, що в мене є своє місце, і будь-яка моя зіркова поведінка буде тільки заважати. Та за багато років я напрацювала собі в «Молодому» такий цікавий репертуар і, мені здається, довела всім – актриса я чи дружина режисера.

– На мій сором, я не знала, що у вас такий відомий і впливовий чоловік.

Так це ж прекрасно! (Посміхається) Коли я знімаюсь у кіно, там майже ніхто не знає, хто мій чоловік. Гірше, коли приходить людина, дивиться виставу, а потім каже: «Що це за жах?! Що це за народна артистка?! А, так це ж дружина режисера, тому і грає головну роль». Хоча акторська професія страшенно залежна, я намагаюсь бути максимально незалежною і чесною щодо себе.

– Я прочитала, що чоловік навчав вас бути скромною і не хотів, щоб ви були примою. Чому? Невже для актора скромність – це так добре?

Ну, я все одно нескромна (сміється). Скромні люди не обирають акторський фах. То трохи різні енергії існування. В акторській професії всі свої емоції, комплекси, негативні сторони, свій біль, таємниці треба виносити на люди, відкривати оголеними свої почуття. Скромність це не дозволить. Інша категорія – культура. У мене є внутрішній цензор, що не дозволяє багато чого робити. А в своєму житті я бачила таких класичних примадон, коли поведінка стосовно персоналу досить принизлива, коли людина не розуміє, що вона псевдозірка.

ЧИТАЙТЕ: Лідер "Бумбокс" Андрій Хливнюк: "Без кохання все перетворюється на декаданс. Це не життя, а підробка"

– Тобто у вас вистачило глузду це не повторювати.

Я, особливо на початку нашого життя, була шалено закохана у свого чоловіка. А до того була закохана в нього як у режисера. І все, що він казав, для мене було як аксіома. Він сказав, значить, так має бути. Мені було дуже важко в театрі, коли Стас був керівником, адже ставлення до дружини начальника специфічне. Бачила таке, коли дружина керівника не має якихось геніальних здібностей, і під неї все підлаштовано, навколо неї працює все, а інші актриси десь там, у тіні. Ну, в такому разі, мені здається, треба організовувати свій приватний театр і ставити все під свою дружину. От і доводила півжиття, що маю право бути актрисою. Я ж сто разів подякую кожному гримеру, костюмеру. Для мене це не обслуговчий персонал, а люди, завдяки яким я втілюю образи на сцені.

Та як би не було, після того, як чоловік пішов з театру, в деяких моментах у «Молодому» мені стало легше. Я можу на зборах вільно казати те, що думаю. Бо раніше мене питали: «Ти що, не можеш це на кухні запитати?» Нібито у мене немає своєї позиції, своєї точки зору! А втім, я інтуїтивно завжди підтримувала чоловіка. За часи його керівництва театром були речі, які мені не подобалися, та висловити це відкрито я не могла. А вдома він казав, що це мене не стосується. Зараз же в театрі я можу говорити вільно.

– А чому ви не з’являєтеся разом із чоловіком на вечірках, чому його навіть не було на прем’єрі «Гнізда горлиці»?

Мій чоловік не любить вечірки, оці всі тусовки. І якось я кажу жартома: «Слухай, та вже пішли чутки Києвом, що ми розлучилися з тобою. Ми можемо хоч десь з’явитися разом?» Ну що робити, якщо в мене прем’єра «Гнізда горлиці» і присутність Стаса була для мене надзвичайно важлива, а він у цей час у литовському Паневежисі ставить виставу? Йому, що, розірватися? Та й для нього ніколи вся ця дружба, яка зароджується на оцих усіх вечірках, не була важливою. Це все поверхове. Він надзвичайно розумна, мудра, інтелігентна, самодостатня людина, і йому не треба самостверджуватися своєю присутністю на вечірках, у таблоїдах і світських хроніках. От і все.

– Скажіть, щаслива акторська доля – це збіг обставин чи все-таки характер?

Мабуть, усе разом. Ще талант, нескінченна робота над собою. Навіть якась, ну, не знаю, мода на акторські типажі існує. І вона змінюється. Якщо взяти, наприклад, Мерілін Монро й Уму Турман і порівняти – вони б ніколи не могли існувати в одному кіно в один період. Тому що в ті часи були такі типажі, а в ці – такі. Я єдине скажу: нічого з неба не падає. Крім таланту, в акторській професії на друге місце я завжди ставлю терпіння. Треба вміти чекати, треба терпляче ставитися до того, що ти зараз не потрібен нікому в професії. Можливо, ця пауза тобі дана для того, щоб трішечки вирости. Особливо в актрис буває цей період, коли ти дуже довго граєш молодих героїнь і ніяк не перейдеш до зрілих жінок, потім бабусь. У театр прийшли нові й молоді. Вони тоді кого повинні грати? Сидіти і чекати? Так не може бути. І тому треба змиритися з тим, що ти в іншій віковій категорії. І життя тобі дає більше досвіду.

Римма Зюбіна

– А те, що ви зустріли свого чоловіка, це доля чи щасливий збіг обставин?

Хто б мені сказав, що Стас стане моїм чоловіком, тому я, коли була ще зовсім юна, може, порадила б до лікаря звернутися. Я народилася і виросла в Ужгороді, п’ять років прожила в Угорщині, бо тато був військовим. Та після восьмого класу я остаточно вирішила вступати до культосвітнього училища, яке тільки-но переїхало в Ужгород з районного центра, з Хуста. Його дуже рекламували. І мене так приваблювала назва – режисерський факультет! Це ж потім я зрозуміла, що після навчання я буду керівником самодіяльного театрального колективу, який працює в клубі. Але назва – режисерський факультет… Предмети: акторська майстерність, сценічна мова, сценічний рух. Уже через півроку в училищі я за відмінне навчання отримувала підвищену стипендію і заробляла гроші концертами, на радіо і телебаченні, а мої однокласники ще ходили до школи, де фізика була шість разів на тиждень. І коли я була на другому курсі, нарешті в Ужгороді добудували (вже років 15 як зводили) величезний театр. І в Закарпатський обласний музично-драматичний театр запросили нового головного режисера – Станіслава Мойсеєва, якому було тоді 28 років. Він був наймолодшим у Радянському Союзі головним режисером. І як він жартує: «...навіть у програмі «Врємя» про це сказали». Але це дійсно була неординарна подія. Стас приїхав із Сумського театру імені Щепкіна і привіз із собою свою команду, найяскравішим в якій був Олексій Вертинський.

Нам по 16 років, ми дивилися ці вистави, які значно відрізнялися від того, що йшло раніше в Закарпатському театрі. Олексія Вертинського за один сезон полюбила вся театральна публіка Ужгорода. Льоша так яскраво в свої 30 років грав дідуся у виставі Мойсеєва «Плутні Скапена» Мольєра, що люди в залі питали: «Боже, як того діда бідного в театрі ще тримають? Як він ще, бідний, ходить?» Вистава фантастична! Для нас це були нові віяння, свіже повітря. Нас, місцевих дівчат, що мріяли про акторство, на курсі було вісім, і в нас був такий собі фан-клуб закоханих у театр. Ми з однокурсницями всі були закохані хто в кого: хто любить Вертинського, хто Галацана, хто Чередниченка. Але всі, як обов’язкова програма у фігурному катанні, так, усі ми були закохані в Мойсеєва. Ну, тому що це ж неймовірно! Це ж можна було прийти і просто втратити свідомість, побачивши цього красивого чоловіка. А на третьому курсі ми вмовили директора училища, щоб нам дозволили творчу практику не в клубах проходити, а в Закарпатському облмуздрамтеатрі. І ми сиділи там на репетиціях і грали в масовці. Безкоштовно. Щоб тільки бачити, як він проводить репетиції. Це ж справжнє щастя (посміхається).

– Ви якось показували, що Мойсеєв вам подобається?

Ні, боже, та я, крім театру, ні про що тоді й не думала! У мене в одному оці було написано «театр», а в другому – «кіно».

– А інші залицялися до нього?

Ніхто не залицявся: він був одружений, у нього була сім’я. До того ж він абсолютно стриманий у своїх емоціях. І ми просто виявляли свою закоханість у театр.

Римма Зюбіна

– Ну, повертаймося до театру, Мойсеєва та до ваших почуттів.

Після культосвітнього училища я вирішила їхати в Київ – вступати до театрального, хоча й вдало пройшла в Ужгороді прослуховування до театру й отримала від Мойсеєва пропозицію працювати в його трупі. До театрального не вступила. Сотні разів вже розповідала трагікомічну історію, як мене не взяли за відсутність темпераменту. І я вирішила не втрачати рік і вступила до київського Інституту культури. У нас була дуже неприємна розмова зі Станіславом Анатолійовичем. Я сказала, що не буду працювати в нього, що вступила до інституту на режисерський, що дуже хочу там повчитися і пожити в Києві. Він не став мене відмовляти, тільки зауважив, що я зробила досить дивний вибір. Він ніби знав щось! І ось через рік, на травневі свята я приїхала додому, і тоді у нас відбулася розмова. Приходжу до нього, він на мене дивиться й каже: «Ну як, Риммочко, вам подобається навчання?» Я кажу: «Ні». Тоді він мені: «Я дуже радий. Знову запрошую вас до театру. І не коридорами ходити – в ролі грати. Знаєте що: ось вам п’єса Ніла Саймона «Хочу зніматися в кіно». Здається, роль написана саме для вас. Ви почитайте і подумайте».

– Тобто цілий рік вони чекали саме на вас?

Так. Я прочитала п’єсу, вона мені дуже сподобалася. Ліббі Такер була дуже схожа на мене. Спокій пропав, сумнівів було мільйон. Тоді я взяла папірець і записала, що в мене є в Києві, а що в Ужгороді. Навпроти Києва у мене були театри, музеї, виставки, мій розвиток, навчання, друзі. Все, що треба для розвитку гармонійної людини у світі мистецтва. А навпроти Ужгорода – лише слово «театр». Мені на роздуми дали кілька днів, і я обрала театр. І впевнена, що досвід – сестра таланту.

– Та розкажіть найцікавіше, коли ж ви з Мойсеєвим закохалися один в одного?

Спершу я його боялася так, що мені на репетиціях бракувало повітря (сміється). Пам’ятаю, у мене прем’єра «Хочу зніматися в кіно», а в Мойсеєва кепсько зі здоров’ям, передінфарктний стан. І це в 31 рік! Він навіть не прийшов на генеральний прогін вистави. Це мій дебют. Нема кому сказати щось важливе, професійне перед показом. У мене все наче в тумані. Приходжу додому і кажу: «Мама, ти розумієш, він так сильно захворів, його не буде навіть! Я так боюся, страшенно!» Почала плакати: «Мама, ти розумієш…» І мама тоді питає: «Риммочко, ти що, закохалася в нього?» Це моя мама відчула, мама, з якою ми ніколи не говорили на такі теми. Тоді у вихованні на багато тем було табу. Це зараз я з дитиною веду усілякі розмови, щоб він розумів, що я його друг. Я одразу відчула, коли син вперше закохався. Підказую йому, які подарунки сподобаються дівчині. І завжди кажу, що найпрекрасніше у світі – це кохання, і хоча б заради цього варто жити.

Так от, я тоді зловила себе на думці, що, можливо, це така закоханість у режисера? І вона переходить на такі людські якості… Але все одно тоді нічого, зовсім нічого не було. І через рік він пішов з цього театру, і я пішла також, бо як актриса не уявляла собі майбутнього без режисера Мойсеєва.

– За ним?

Ні, ні, ні. Не за ним, тому що у нього не було місця роботи. Приїхала в Київ на своє заочне навчання. Під час сесії в інституті дізналася про акторські вакансії в новоствореному Камерному театрі-студії, що на Єреванській. Якось Стас приїхав на три дні у справах і запросив мене на чай. Хоча було досить пізно, я зірвалася й одразу поїхала випити з ним чаю. (Сміється) І от цей чай став початком нашого роману.

Римма Зюбіна

– А Мойсеєв тоді ще був одружений?

Офіційно так. Моє сумління було абсолютно чисте. Я не робила нічого, аби навмисно зруйнувати його сім’ю. Перша дружина Стаса – неймовірно гарна жінка. З їхім сином, якому зараз 36 років, у нас чудові стосунки. А Даня й Антон спілкуються як найрідніші люди. Даня в дитинстві ніяк не розумів, коли я народила Антона? І якщо не я, то як це так? Бо з малечку відчуває, що вони брати.

– Коли у вас почався роман, ви відчували, що соціум проти вас?

Ні. Ми почали свої стосунки не в Ужгороді, а в Києві. Інше місто, інше життя. Добре, що ми ніяких обіцянок спочатку один одному не давали. Для мене це було так: кожен день я розуміла, що він може бути останнім, коли ми разом. Завтра цієї людини може біля мене не бути, і тому це треба цінувати! Тому я просто розчинялася в ньому. Коли він кудись їхав, на день-два, у мене могла підвищитися температура. Я вдягала його сорочки, светри, ходила і сумувала. А коли ми були разом, я сяяла, я літала! І я пам’ятаю той перший день, коли ми вже почали жити разом.

– Швидко це сталося?

Я не знаю, через скільки місяців ми почали жити разом, але я знаю точно, що 10 квітня ми святкуємо як наш день. Не день весілля, до речі, був просто розпис, не день знайомства – ну, як його згадати, це коли було?

До слова, в мене був комплекс: я довго не могла коханого називати просто на ім’я, бо він для мене був Станіслав Анатолійович! Коли я промовляла «Стас», то аж сама лякалася, нібито не я кажу, а інша людина.

Римма Зюбіна

– Ви колись у чоловіка питали, чому він обрав саме вас? До такого видатного режисера, мабуть, безліч акторок чіплялося…

Ой, багато хто чіплявся протягом усього життя. Там процес нескінченний (посміхається). Ну, про таке вам хіба що можна запитати у самого Стаса. Якщо я запитаю про це в нього, він обов’язково віджартується. Коли я кажу: «Слухай, чого ти зі мною живеш? Дай вже мені спокій! 20 років – абсолютно достатньо». Це жінки люблять обговорювати подібні теми, занурюватися в них, згадувати. Стас вміє якось тонко вийти з отих тем «жіночого щастя». Він у цьому сенсі не романтик абсолютно, і в нас не було ніколи, щоб ми сиділи як голубочки і один одному говорили слова кохання.

– У вас одразу дитина з’явилася?

Ні, ми через чотири роки, 10 січня, розписалися, а Даня народився 28 вересня того ж року. Через чотири з половиною роки.

– Ви якось в інтерв’ю сказали, що з вами нелегко жити. Що ви мали на увазі?

Я дуже емоційна, дуже імпульсивна, в мене може протягом дня декілька разів змінюватися настрій. Звичайно, я собі цього не дозволяю на людях. А де ми це все виплескуємо? Вдома. Я, як дитина, можу образитися на якесь слово, репліку… Я сама це усвідомлюю і, звісно, як би не Стас з його мудрістю, коли він мені каже: «Маленька, ти ж просто маленька!» Я вважаю, що він зберіг все, що було.

– І ви можете запросто влаштувати скандал чоловікові?

Можу! (Сміється) Не так, аби запросто, краще все ж таки знайти привід.

– А що ви робите, коли бачите, що до нього чіпляється якась жінка? Як ви це сприймаєте?

Вже спокійно. Та в мене були моменти… Тепер це все я можу з гумором розповідати, пригадувати… Я роблю так, аби до мене в цей момент почав «чіплятися» якийсь чоловік (сміється).

– А Мойсеєв вас ревнує? У вас, напевно, багато друзів-чоловіків, з якими після прем’єри можете десь посидіти.

Чоловік неревнивий, у таких ситуаціях він єдине, що може зробити, зателефонувати, спитати, коли я буду вдома. Я так само не телефоную щогодини Стасу, якщо він затримується. Часто жінки цими постійними контрольними дзвінками принижують гідність чоловіка. Бачу і чую відповідь у трубку, а потім обличчя після завершення розмови – настрій і в героя і в усіх навколо миттєво змінюється. І любові це не додає. Хочете стосунки довгі і щирі – поважайте особистий простір одне одного. Так, декому це важко зрозуміти, але ми навіть друзів і приятелів маємо спільних, та є ті, про кого мій чоловік навіть не чув, бо маємо різні кола спілкування. А я обожнюю нові знайомства, відкривати для себе неповторні особистості. Я лише кілька років тому оцей простір для себе створила. З’явилися нові друзі під впливом Майдану й АТО. Часу на особисті зустрічі не вистачає, то частіше спілкуємося таким чином: я запрошую на свою виставу, а потім я нашу зустріч перетворюю в «третю дію», як вони кажуть. Інколи ми і сонечко всі разом зустрічаємо (посміхається). І це так лише останніми роками. Коли ми разом зі Стасом працювали в Молодому театрі, закінчувалася вистава, він мені телефонує і каже: «Так, Риммусю, я вже в машині, чекаю». Все, і ми разом їхали додому. Разом! П’ять років тому чоловік перейшов до іншого театру, а сина я виростила (Данькові скоро 19). Друзів і спілкування з ними я ціную зараз як ніколи.

– А ви можете як творча людина закохатися в іншого чоловіка?

Була актриса в «Молодому», на жаль, вже покійна, Луїза Іовна Філімонова. Вона так багато залишила по собі спогадів і жартівливих життєвих порад. Їй було 69 років, і вона нас навчала: «Девочки, роман должен быть всегда! Вот мне почти 70. У меня балконный роман. Мне не нужно, чтобы он ходил по дому. Эти носки его…

Я каждое утро выхожу на балкон с чашкой зеленого чая, а он – вот на том своем дальнем балконе с чашкой кофе. Сначала он все время был в каком-то спортивном костюме. Но потом, со временем, все светлее и свежее становились его рубашки. В одно и то же время каждое утро мы выходим. Невзначай киваем друг другу, приподнимаем чашки, и у меня весь день прекрасное настроение. Девочки, у меня балконный роман! Да, девочки, роман должен быть всегда!»

Я вважаю, це цілком нормально, якщо людина вміє любити, якщо у неї є серце, яке відкрите до почуттів. А акторська професія – це робота серця. Ти можеш закохуватися, і не обов’язково це має бути чоловік, просто цікава тобі людина. Я не вважаю, що має бути одне кохання на все життя. Навіть шекспірівський Ромео на початку п’єси закоханий не в Джульєту.

– Чи потрібно вам відпочивати один від одного?

Спочатку ми були завжди-завжди разом. Та з народженням Даниїла я дуже змінилася. Пам’ятаю, коли Дані було три роки, ми вперше поїхали зі Стасом удвох. Сидимо на березі моря, вечеряємо, а він мені каже: «Ти на мене дивишся зараз, як колись…» Бо перестала бути метушливою, нервовою, постійно у напрузі через маленьку дитину – це важко. Я тоді вирішила для себе й усім радила: щоб зберегти стосунки, навіть тим сімейним парам, в яких багато-багато дітей, треба обов’язково відпочивати удвох. Стас у мене, якщо щось, їде на дачу. От він там у своїх думках, рефлексіях, медитаціях, поливанні трави… А в мене такого місця для відновлення енергії нема. Вдома, серед побуту, не виходить. Тому з позаминулого року я почала відпочивати з подружками. То ми з дівчатами в Стамбул полетіли, то в Мадрид. І це завжди якісь зовсім інші емоції! Я всім жінкам цього бажаю. І мій чоловік до цього ставиться абсолютно нормально! У нього й думки немає, що в мене можуть бути якісь відхилення від туристичного маршруту. (Сміється)

Римма Зюбіна

– Від романтики перейдемо до побуту. Риммо, яка ви хазяйка?

Люблю, щоб у квартирі було прибрано. Люблю прибирати, хоча зараз роблю це рідше, бо немає часу. Не хочу брати людину для виконання хатньої роботи, особливо після «Гнізда горлиці». Це важка праця. Якщо її виконувати сумлінно, так, як я це роблю – все вичищаю, «вилизую», це не коштуватиме 200 або 300 гривень. До того ж, в якийсь період я зрозуміла, що мій хлопчик росте і я дуже хочу, щоб він привчився самотужки взяти пилосос (що він, до речі, і робить) і за 15 хвилин зробити квартиру чистою. Що це не має робити якась чужа жіночка, а згодом дружина. Щоб він розумів – сам може.

Готувати я не люблю. Дуже смачно готує мій чоловік. Він навіть навчив мене колись розрізняти м’ясо! Я не розуміла, де що: де яловичина, де свинина. До того, як ми почали жити разом, я не їла м’яса. Не з міркувань якогось вегетаріанства, просто я не вміла його готувати. Та й у ті часи стояти у величезних чергах у продмагазинах, замість театральних репетицій, якось не виходило. Я, як та пташечка, харчувалася: чашечка кави, кусень сирочка, якась кашка – і все. За три дні до вистави, взагалі нічого, крім рису, не їла. Готувала так і душу і тіло. А Стас готує фантастично, наприклад, плов! У нього є страва з баклажанами, називається «Имам упал в обморок».

До того ж у мене була свекруха Воробйова Євгенія Василівна, народна артистка України і примадонна всіх театрів, де працювала, яка також фантастично готувала. Коли вона пішла на пенсію, а творча людина і на кухні підходить до всього творчо, це неможливо було втриматися. Ці столи на свята, все ломиться від їжі: по три десерти, по чотири гарячого – і все з фантазією зроблено. То я розуміла: або так треба готувати, або ніяк.

– А чоловік не докоряв, що ви не вмієте готувати так, як мама?

Ні, такого ніколи не було, якийсь час я дуже вдало все це якось поєднувала. І коли Даня був маленьким, харчування було окремо для дитини, окремо для нас. Я все це готувала сама. А вже коли Даня дорослий став, я йому сказала: «Дань, будь-яка каша вариться так: одна склянка крупи, дві склянки води. Все. Вмієш? Вмієш».

– Тобто ви його привчаєте до самостійного життя?

Так. А рік тому в нас собака з’явився, то я жартома кажу: «Даня, ну, песик же їсть усе, що й люди! Рис, гречку, всі-всі каші, овочі, м’ясо. Так само». Данька вміє куховарити. Пиріг вміє спекти, млинці. Перше, що я сказала сину: «Ти не пропадеш, бо вже вмієш каву варити і на таці подати її в ліжко. Хай це зараз мама (усміхається), але на мені ти натренувався і вже точно не пропадеш!»

Коли в мене є час, я готую, та коли нема, вважаю, це може зробити будь-хто. Тим більше, що ми ніколи в родині не варимо на тиждень. У нас все на один раз. Там салат якийсь, шматки м’яса або рибку, які швиденько кидаємо смажити або запікати. У цей час гарнір вариться. Снідають усі за своїм графіком, тому що в усіх у різний час навчання або робота. Обідів майже немає. І буває так прикро: приготую першу страву, а її сьогодні не з’їли, бо не прийшов ніхто, завтра не з’їли, а на третій день – все, її треба просто виливати, ще й за умови, що в холодильник ніхто не сховав.

– Треба варити борщі, вони можуть стояти довше.

А я не люблю готувати борщ. На Закарпатті є традиція – варити бульйон, він називається «поливка». У цей бульйон кидають і кольрабі, і селеру, і корінь петрушки. Оце ти стоїш, знімаєш ту піночку, і той бульйончик, як сльоза. От «поливки» я вмію й люблю варити. Хоча я читала, що всі ці навари такі шкідливі. А борщ, особливо такий, як любить мій чоловік: щоб усе було порізане соломкою, усе було протушковане, бульйон перед тим ще зварити – це так довго! Сьогодні ж мені життя диктує, що все має бути дуже-дуже швидко. Мій чоловік все мріє про ті часи, коли я буду смачні котлетки подавати. Я теж мрію, аби мені хтось подавав котлетки (сміється). Якби ще до кожного місяця мені тиждень давали додатково. Я відвідала за цей рік 14 країн і 20 міст України. Це майже все пов’язано з роботою – презентацією фільму «Гніздо горлиці». Знаю родини, де котлетки є, а щастя і реалізації нема.

Римма Зюбіна

Римма Зюбіна
 
Римма Зюбіна

– Розкажіть про сина. Я читала, що він не схотів стати актором, режисером, як батько.

Так, Даниїл вступив до Києво-Могилянської академії на культурологію.Він провчився рік на правознавстві, але зрозумів, що це не його покликання. Син з двох років знімається, десь з семи – почав працювати на озвучуванні та дублюванні. Є прекрасний мультфільм «Мами застрягли на Марсі», де він озвучив головного героя. Окрім епізодичних ролей, були у Дані досить цікаві роботи. У шість років в Анатолія Матешко в серіалі «Дурдом», в 13 – головна роль в короткометражному фільмі Романа Синчука «Гайдамака».

– А ви яка мама – друг, ментор або мамуся?

Я мама-подружка, але з усіма обставинами, що випливають. Я дуже хотіла бути подругою своєму сину, і коли йому виповнилося десь років 14, у цей важкий перехідний період він зрозумів, що я десь за сусідньою партою сиджу. А батько тоді був величезним авторитетом. Так у мене були моменти, коли я казала, що піду з сім’ї. Не від того, що в мене проблеми з чоловіком, а від того, що в мене проблеми з вихованням дитини! І мені Стас казав: «Ти поводишся не як мама, а дійсно як школярка. Ти повинна згори на цю ситуацію дивитися». Тепер все гаразд, Даня виріс. Я, сподіваюся, теж.

– На завершення скажіть, ви знаєте секрет щасливого шлюбу?

Не знаю. Щоб зберегти шлюб, вважаю, треба обов’язково разом розвиватися. Якщо хтось один росте, а інший ні, це все може зруйнувати. Усе змінюється, і кожна пара має розуміти, що це природний стан. Кохання переходить у взаємоповагу, в інші стосунки. Коли ти можеш сказати, що це твоя рідна людина, мабуть, це найважливіше. А закохуватись… Ну, закохуйтесь собі на здоров’я. (Сміється) І, звичайно, стосунки – це робота. Стас нещодавно в одному інтерв’ю сказав, що сімейне життя – це мистецтво.

Ірина Пікуля

Фото: Роман Пашковський

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Интервью Monatik: "У меня все хорошо в личной жизни. Я все давно нашел"

новости партнеров
Loading...

Загрузка...